У червні 1985 року в радянській пресі під рубрикою "В Комітеті держбезпеки СРСР" з'явилося повідомлення про те, що 13 червня 1985 року в Москві при проведенні шпигунської акції на місці злочину затриманий другий секретар посольства США Пол Стомбаух, який за протиправні дії оголошений персоною нон грата і видворений з Радянського Союзу. Декілька пізніше повідомлялося, що КДБ викритий і арештований агент американської розвідки А.Г. Толкачев, співробітник одного з московських НДІ.
.Он відкрив сумку, що стояла у ніг, дістав звідти пачку грошей в банківській упаковці і, злорадно подумавши: "Хай нікому не дістануться!" - шпурнув гроші у вогонь. Дістав другу пачку, третю. Кинув їх в пекти. Мовчки дивився, як нехотя горіли гроші, його гроші, і одна думка свердлила: "Хай нікому не дістануться". Вийшов в город. Дружина підняла голову, подивилася від низу до верху
- З'явився, не запорошився. Допоміг би раніше, може і в місто встигли б. Люди сьогодні День Перемоги святкують, а ми до ночі в грязі копатимемося.
- Охота тобі.
- Що означає полювання? На ринку зараз картопля по 80 копійок, а то і по рубаю. А зберемо мішка чотири, до майбутньої весни досить.
- Досить, досить, - піддакував він, а сам подумав: "А чи доживу я до майбутньої весни?" Звідкись в пам'яті спливли слова: "Не для мене прийде весна". "Ех, як певалі колись на День Перемоги з людьми похилого віку, з друзями. Де вони всі? Де я? Що зі мною? А може, обійдеться?" - вискочила рятівна нікчемна думка.
.В одному з Управлінь КДБ йшла нарада.
"Аналіз відкритих американських публікацій, а також деяких закритих видань, - говорив доповідач, - свідчать про те, що в США стало відомо про напрями науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт в області радіоелектронної оснащеності сучасних радянських бойових літаків. Приводяться деякі тактико-технічні характеристики їх радіоелектронного устаткування і озброєння.
Це показує, що автори добре поінформовані про закриті роботи, що ведуться до СРСР, з вказаної тематики. Крім того, в доповіді одного з крупних військових фахівців Пентагону в області авіації дана оцінка перспектив розвитку радіоелектронних систем військової авіації СРСР і пропонується програма відповідної модернізації винищувачів США. Значний об'єм інформації американці могли отримати за допомогою контролю за електромагнітним випромінюванням, космічної розвідки, перехоплення службових переговорів по радіорелейних лініях зв'язку.
Проте деякі тактико-технічні характеристики останніх модифікацій винищувачів-перехоплювачів і особливо тенденції їх розвитку не могли бути отримані технічними засобами розвідки. Отже, з високим ступенем вірогідності можна зробити висновок, що витік таких відомостей міг відбутися тільки через конкретну особу.".
Перед контррозвідниками стояло непросте завдання. У створенні складних систем озброєнь беруть участь сотні суміжних підприємств, тисячі людей. Як знайти того, хто встав на шлях зради?
Що деякі стали відомими американцям дані стосувалися пристроїв, що не тільки не поступили на озброєння, але і не випускалися поки на серійних заводах. Це привело чекістів на декілька крупних науково-виробничих об'єднань, де розроблялася новітня радіоелектронна апаратура для оснащення бойових літаків, визначалися тенденції і ідеї розвитку радіоелектронного озброєння, проводилися випробування і відробіток новітньої техніки, а також на деякі заводи-виготівники.
Особливу увагу привернув один з московських НДІ, який придбав сумну славу тим, що останні дві комплексні перевірки стану режиму секретності виявили істотні недоліки в забезпеченні збереження документів і відомостей, складових державну таємницю. Але ж тут сотні фахівців. Чи можна брати під підозру кожного?
Почали з'ясовувати, хто отримував документи, що містять відомості, що "пішли". Круг звужувався. Але це ще десятки людей. А треба знайти одного.
Як же трапилося, що психічно нормальний, такий, що знаходиться при повному розумі і твердій пам'яті чоловік став палити гроші? Згодом, вже будучи арештованим, Толкачев на першому ж допиті дав докладні свідчення. Ось що він розповів: "Думка про можливість встановлення зв'язку із співробітниками американської розвідки і передачу їм за відповідну винагороду секретної інформації, яку я мав в своєму розпорядженні по роду своєї роботи в НДІ радіобудови, з'явилася у мене кілька років тому. Я продумав і спосіб встановлення первинного контакту з яким-небудь співробітником американського посольства, який, як я вважав, пов'яже мене з ЦРУ".
Далі Толкачев розповів, як він двічі намагався зв'язатися з американцями, закидаючи записки в посольські автомашини, але безрезультатно. "Я вирішив, що американців треба якось зацікавити, для чого в черговому листі розкрив характер інформації, яку маю намір їм передати. Я написав, що працюю в НДІ, який займається розробкою станцій радіолокацій для літаків-перехоплювачів, і вказав деякі параметри цих РЛС".
Декілька днів опісля Толкачеву подзвонив незнайомий чоловік і на хорошій російській мові запропонував:
- Через 10-15 хвилин, будь ласка, вийдіть з будинку і заберіть матеріали, які знаходяться в старій рукавиці, захованій за будкою телефону-автомата у магазина "Черевичок" в Трьохгірському провулку.
"Я тут же поспішив до будки і відшукав рукавицю. У ній знаходилися 20 листів з цифровими групами (коди), шифрувальні таблиці, два конверти з адресами одержувача і написаними на англійським мові листами, два листи тайнописної копірки, інструкція у вигляді невеликої книжечки з дрібним шрифтом російською мовою (по складанню тайнописних повідомлень; по зашифровуваній тексту; по відправці повідомлень в розвідцентр; по знищенню отриманих матеріалів), невеликий лист паперу з питаннями (з тематики інституту, параметри РЛС), гроші в сумі 500 рублів."
Так почалася співпраця Толкачева з американською розвідкою. Роботу з ним вели співробітники ЦРУ, що знаходилися в Москві під прикриттям посольства США і що спеціально приїжджали до Москви.
Пізніше Толкачева забезпечили спеціальною апаратурою для моментального "вистрілювання" в ефір шпигунських повідомлень. Їм вводилася в прилад відкрита, без зашифровуваної, інформація російською мовою. У самому приладі вона автоматично шифрувалася, а потім передавалася ефір за долі секунди. Вказівки розвідки, що приймаються приладом, теж були зашифровані, потім приладом розшифровувалися і прочитувалися Толкачевим з табло російською мовою. (Для здійснення такого сеансу зв'язку в посольстві США знаходилася апаратура, що приемо-передавала.) Але нерви у Толкачева вистачило ненадовго. Побоюючись мати при собі такий явний доказ, він незабаром знищив прилад.
Інше шпигунське спорядження, на його думку менш небезпечне, він продовжував зберігати до кінця, зокрема фотоапарат "Пентакс", декілька міні-фотоапаратів, радіоприймач "Панасоник" спеціальної конструкції, люксметр, магнітний контейнер. Ряд пристосувань Толкачев виготовили сам. У їх числі репродукційна установка, кільця і спиця для автоматичної установки дистанції при фотографуванні документів, спеціально розграфлений лист паперу як пристосування для репродукційної зйомки.
Від радіозв'язку Толкачев відмовився, від тайників теж - він надивився фільмів, де шпигунів ловлять при "обробці" тайників. Залишалися особисті зустрічі із співробітниками резидентури, тим більше що на них Толкачев не тільки міг передати інформацію і отримати гроші, технічні засоби, інструкції і рекомендації, але і поспілкуватися з господарями, почути в свою адресу похвали, на які вони не скуповувалися і в усній, і у письмовій формі.
Зустрічі проводилися чергові і позачергові. У переданих Толкачеву інструкціях указувалися умовні позначення місць, де повинні були відбуватися конспіративні зустрічі з американськими розвідниками. Ці місця фігурували під найменуваннями: "Ніна", "Валерій", "Ольга", "Ганна", "Новіков", "Шмідт", "Саша", "Чорний", "Петро", "Трубка". Детально описано їх місцезнаходження, маршрути підходу, визначені час очікування на місці, умовності пізнання.
Як випливає з виявленого у Толкачева графіка на період з лютого 1985 по січень 1987 року, передбачалася можливість зустрічей в кожному місяці року. Дні їх проведення розташовувалися в певній послідовності; за кожним з цих днів закріплювалося одне місце явки, незалежно від місяця, і постійний час. Конкретний місяць чергову зустріч обмовлявся між Толкачевим і американським розвідником на попередній явці.
Сигналом про готовність Толкачева вийти на чергову зустріч було спочатку засвічене в певний час світло в одній з кімнат його квартири, а пізніше - відкрита кватирка одного з вікон квартири в обумовлений час. Пароль для зустрічі складався з фраз: "Вам привіт від Коти" - співробітника розвідки; "Передайте привіт від Миколи" - відповідь Толкачева. Речовинний пароль: агент тримає в лівій руці книгу в білій обкладинці.
При екстреному виклику Толкачева на позачергову зустріч американці дзвонили йому на квартиру. На фразу розвідника: "Покличте, будь ласка, Ольгу" Толкачеву належало відповісти: "Ви помилилися. У нас таких немає", що означало його готовність за годину бути на місці зустрічі. Відповідь Толкачева: "Ви не туди потрапили" свідчив про відсутність у нього такої можливості.
У разі виникнення у Толкачева необхідності в екстреній зустрічі йому належало в одному з певних місць поставити умовну мітку крейдою у вигляді букви "О", а потім переконатися в готовності американців до цієї зустрічі, про що повинне свідчити засвічене в обумовлений час світло у відомих шпигунові вікнах будівлі посольства США. Передбачалися і інші способи, наприклад зупинка машини Толкачева або машини посольства в певний час у визначеному місці.
На зустріч з Толкачевим співробітник резидентури ЦРУ виходив один, бесіда велася на вулиці або в автомашині агента протягом 15-20 хвилин. Як правило, розмову з Толкачевим розвідник записував на магнітофон. Велику увагу американці приділяли його ідеологічній обробці, зміцненню у нього упевненості в "правильності" ухваленого рішення про співпрацю з американською розвідкою. Практично на кожній зустрічі він отримував книги і брошури антирадянського змісту. Зокрема, при затриманні у Стомбауха були вилучені що призначалися для Толкачева подібного роду книги, закамуфльовані під технічні праці.
На обкладинці одній з них значилося "Основи звукового віщання", на іншому - "Довідник по електричних пристроях".
Із цього приводу Толкачев показав: "Як правило, американці присилали мені книги і брошури як новорічні подарунки. Я вважаю, що американська розвідка направляла мені ці книги для моєї ідеологічної обробки, намагаючись викликати у мене антирадянські настрої. Мені це було незрозуміло, оскільки я сам звернувся до них із пропозицією про співпрацю і передачею ряду секретних документів прив'язав себе до них, і моя ще якась обробка була зайвою. Вважаю, що в даному випадку діяв певний стереотип, що виробився у американських спецслужб по роботі з іншими, такими ж, як я, людьми".
Американці в інструктивних листах не жаліли хвалебних слів, всіляко грали на його амбіціях, пихатості, постійно підкреслювали значущість "його роботи", дякували від імені "вищого рівня урядам".
В ході наслідку Толкачев детально розповів про те, які методи він застосовував для збору цілком таємних і секретних матеріалів. Суть їх зводилася до того, що він "на повну котушку" використовував промахи в секретному діловодстві і режимі в НДІ, де він працював.
Він встановив, що не проводиться перевірка документів в спецвалізах при їх здачі в кінці робочого дня, що дозволило зберігати їх по декілька днів і виносити додому для фотографування; вдавався до різних прийомів для заповнення "Дозволів" на видачу секретних документів - залишав незакриті дужки, а після підпису посадовця вписував потрібні документи і закривав дужки; обманним шляхом отримував чистий бланк "Дозволу", заповнював його лицьову сторону, вносив туди лише невелику частину інвентарних номерів документів, з якими раніше знайомився в Першому відділі, і передавав американському розвідникові з фотознімками справжнього "Дозволу" і описом кольору чорнила підписів посадовців для їх підробки на новому бланку.
Таким чином двічі замінювалися картки "Дозволу". Саме друга, підроблена картка своєю нелогічністю привернула увагу перевіряючого оперативного працівника.
Частину документів Толкачев сфотографував в туалетній кімнаті інституту. "Робоче місце" для зйомки цілком таємних матеріалів Толкачев влаштував і у себе удома - з креслярських дощок, дерев'яних брусків і отриманою від американців струбцини з сферичним шарніром, за допомогою якої кріпив фотоапарат "Пентакс".
Використовуючи безконтрольність з документами осіб, що відряджаються, Толкачев в період знаходження в НДІ приладобудування в місті Жуковськом отримав від його співробітників важливий документ і, закрившись в обідню перерву в одній з кімнат підприємства, сфотографував його апаратом "Пентакс", який скритно приніс з собою.
В кінці квітня 1985 року в бесіді з контррозвідником одна із співробітниць Першого відділу НДІ радіобудови, де працював Толкачев, розповіла про порушення, що мали місце. У числі порушників вона назвала і Толкачева, якому неодноразово видавали на його прохання під розписку цілком таємні документи порушуючи існуючий порядок під пропуск. Одного разу вона бачила, як він, отримавши такий документ, в обідню перерву виїхав кудись на машині. Повернувшись у відділ, вона перевірила наявність документа - його не опинилося.
При перевірці картки "Разрешеній" Толкачева з'ясувалося, що в ній відмічена значно менша кількість матеріалів, чим йому видавалося насправді. Більш поглиблена перевірка показала, що Толкачев неодноразово брав в Першому відділі і в науково-технічній бібліотеці непотрібні йому для роботи секретні видання.
Співробітники відділу, в якому працював Толкачев, розповіли, що він часто виїжджав обідати додому. Їх дивувало, чому він не брав з собою дружину, що працювала в тому ж інституті, але з відчуття такту не ставили подібні питання Адольфу Георгійовичеві.
Підозри відносно Толкачева ще більше зміцнилися, коли з'ясувалося, що в картку, де фіксувалися документи, якими він користувався, внесені далеко не всі інвентарні номери документів. Чисто візуально бібліотекар запам'ятала, що приблизно рік тому в його картці вже не залишалося місця для запису, а справжня картка заповнена лише наполовину. Проведена в КДБ експертиза визначила, що підписи посадовців в картці з великою вірогідністю є підробленими.
Почався новий етап роботи, не менш складний, чим попередній, посилений тією обставиною, що у жодному випадку не можна було викликати підозри ні з боку Толкачева, ні з боку його можливих партнерів.
Фахівці вивчали і аналізували все життя цю людину, що народилася в 1927 році в Актюбінську, російського, безпартійного, одруженого, такого, що проживає в Москві в будинку на площі Повстання. Ті, що оточують говорили про нього як про висококваліфікованого інженера, ведучого відособлений спосіб життя, що у минулому зловживав спиртними напоями і що лікувався у нарколога. Недавно їм придбані дача і машина. Портрет доповнювали любов до збагачення, завищені уявлення про свою особу, здібності, призначення. Згодом на допитах Толкачев сам визнав, що на злочин його штовхнули неприборкана тяга до грошей, упевненість, що тільки великі гроші дадуть йому незалежність і значущість.
Американці проявляли турботу про безпеку свого агента. Йому відмовили в підробці пропуску, резонно вважаючи, що вона може бути виявлена, відмовляли в передачі ряду матеріалів, що можуть привести до його розшифровки, наприклад допомоги для сина (який нічого не знав про злочинну діяльність батька). Зате передали йому ампулу з отрутою, закамуфльовану в авторучку. У ампулі була потрійна смертельна для дорослої людини доза ціаністого калія. Мабуть, самогубство бачилося господарям як кращий результат для самого Толкачева. Обговорювався, правда, з ним і інший варіант - втеча за межу, проте цього, з незалежних від нього причин, не відбулося.
Наближалася неминуча година розплати. Свої настрої останнім часом Толкачев пояснював так: "Мої побоювання можливого провалу були обумовлені наступними обставинами. У НДІ, де я працював, в кінці квітня стали складати списки співробітників, допущених до матеріалів за системою державного пізнання літаків, з включенням відомостей про домашні адреси і номери телефонів. Мене це насторожило, оскільки в березні я передав американцям деякі відомості по цій системі". Він нутром відчував, що година відплати близька. Гроші втрачали для нього цінність. І одного разу він зробив те, з чого почалася наша розповідь: у нападу відчаю і злості спалив частину свого багатства, отриманого від американців.
Знищив частину апаратури. Подалі заховав прекрасні ювелірні вироби, про існування яких до обшуку не знала його дружина.
За Толкачевим було встановлено спостереження. Воно виявило, що 5 червня 1985 року він попрямував на конспіративну зустріч, але його "друг" не з'явився. 13 червня Толкачев в той же час, що і 5 червня, з'явився на вулиці Півченкова, причому обидва рази заздалегідь виконав маніпуляцію з кватиркою. Одночасно до цього ж місця попрямував 2-й секретар посольства США Пол Стомбаух, співробітник ЦРУ, контакти якого з Толкачевим вже були зафіксовані. З посольства він виїхав з дружиною і після тригодинної перевірки по вулицях Москви переодягнувся, потім, залишивши дружину в автомашині і змінивши декілька видів міського транспорту, вийшов на зустріч з Толкачевим.
При затриманні у Стомбауха були вилучені виконані на мініатюрних листах швидкорозчинного паперу інструкції ЦРУ, п'ять міні-фотоапаратів, видані за кордоном антирадянські твори під фальшивими обкладинками, гроші, призначені для Толкачева, схеми району місця зустрічі і т.д.
У Толкачева були виявлені письмове повідомлення про новітні розробки військової техніки, міні-фотоапарати з отснятимі цілком таємними документами. При обшуку на квартирі були вилучені ряд речових доказів його шпигунської діяльності, зокрема засоби тайнопису, коди, шифри, інструкції, ампула з отрутою, рукописні матеріали, цілком таємні відомості, що містять, крупні суми грошей і коштовності.
Газета "Уолл-стріт джорнел". Жовтень 1985 року. Стаття члена редколегії Уїльяма Кусевіча: ".Согласно матеріалам, отриманим від високопоставлених осіб в розвідці США, Толкачев був одним з найбільш успішних агентів ЦРУ в Радянському Союзі. Протягом декількох років він передавав американцям безцінну інформацію про новітні радянські дослідження в області авіаційної технології, особливо авіоникі - апаратура електронного стеження і протидії, включаючи сучасні радари і так званих "невидимок", або техніку, за допомогою якої літак не можна виявити радаром.
Такі дослідження є крупним досягненням в області військової авіації. Він був одним з найбільш прибуткових джерел і заощадив нам мільярди доларів, передавши інформацію про те, в якому напрямі розвиватиметься радянська авіація. В результаті США втратили одного з найцінніших агентів в СРСР".
16-23 червня 1986 року справа на Толкачева заслуховувала в судовому засіданні Військової колегії Верховного суду СРСР. Матеріали слідства знайшли повне підтвердження в процесі судового розгляду. Провина Толкачева була встановлена свідченнями свідків і речовими доказами.
Військова колегія Верховного суду СРСР, визнавши Толкачева винним в зраді Батьківщині у формі шпигунства, засудила його до виняткової міри покарання - страти.
Необхідне доповнення. 28 квітня 1994 року американським судом до довічного висновку був засуджений Олдріч Еймс, колишній співробітник ЦРУ, звинувачений в шпигунстві на користь СРСР. Одне з пред'явлених йому звинувачень - "здача" більше десяти цінних агентів ЦРУ. І серед них - "Адольфа Толкачева, співробітника цілком таємного НДІ, який передав американцям, зокрема, відомості про систему "свій - чужою". Завербований в Москві на "грошовій" основі і незадоволеності службовим положенням. Розстріляний 24 вересня 1986 року".
Якщо це дійсно так і Еймс "здав" Токачева на самому початку своєї співпраці (квітень 1985 року), то перед нами зразок успішної сумісної операції двох радянських спецслужб - розвідки і контррозвідки.
Архів рубрики 'Великі операції спецслужб'
Ізраїльські спецслужби завжди сприяли виконанню основного завдання держави - збиранню євреїв на ізраїльській землі. Це було потрібно не тільки по ідеологічних, але і з чисто демографічних причин: народжуваність в сім'ях ізраїльських арабів була набагато більшою, ніж в єврейських сім'ях, і існувала небезпека, що в недалекому майбутньому Ізраїль перетвориться на державу з переважанням арабського населення. Тому розвідка завжди співчутливо відносилася до всіх акцій, сприяючим алії - імміграції європейських, африканських і решти всіх євреїв до Ізраїлю. Ефіопські євреї, хоч і були темношкірими, теж представляли об'єкт зацікавленості для розвідки.
Вони століттями жили в Ефіопії, колись навіть мали там свою державу, себе називали "Бета Ізраїль", або "Будинок Ізраїлю", хоча їх сусіди - ефіопи християни і мусульмани - називали їх "фалаши", що означало "чужаки", а точніше - "ублюдки".
До середини XX століття число їх складало близько 20 тисяч чоловік. В кінці 1970-х років їх положення, як і положення всього населення Ефіопії, погіршало. Це було викликано тривалою засухою, епідеміями, війною з сусідами, соціалістичними експериментами Менгисту Хайле Маріама. Тяга "фалашей" до еміграції до Ізраїлю посилилася, але уряд Ефіопії різко виступав проти. Та і ізраїльтяни побоювалися, що постановка єврейського питання може порушити стратегічне партнерство з Ефіопією як з одним з союзників в політиці, направленій на досягнення переваги над арабами. Крім того, і в самому Ізраїлі ортодоксальні єврейські авторитети не бажали визнавати "чорних євреїв".
Уряд Бегина, що тільки прийшов до влади, "змінив гнів на милість" відносно "фалашей" і розвідка отримала відповідні розпорядження. Через розвідувальні канали з Ефіопією була досягнута угода: "євреї в обмін на зброю".
До лютого 1978 року з Ізраїлю до Ефіопії було таємно доставлено на літаках декілька партій зброї; на цих же вантажних літаках до Ізраїлю також таємно вилетіло 220 єврейських емігрантів.
Але відбулася накладка. Міністр оборони Моше Даян на прес-конференції проговорився, що Ізраїль поставив Ефіопії військові матеріали. Правда, спохопившись, він видужав, що йдеться про "військове обмундирування". Але слово - не горобець. Почався скандал, всім стало ясно, що поставлялося зброя. Менгисту образився і перервав відносини з Ізраїлем. Шлях ефіопським євреям до Ізраїлю знову був перекритий. Але це - офіційно.
Фактично ж, по каналах розвідки, операція по вивозу євреїв з Ефіопії йшла повним ходом. Після спеціальної підготовки молоді ефіопські євреї, прибулі до Ізраїлю, як таємні агенти знову були направлені до Ефіопії, де розвернули пропагандистську кампанію за виїзд всіх євреїв до Ізраїлю, причому робити це пропонувалося через Судан. Деколи їм вдавалося сагитіровать цілі села або общини. Шлях був важким і небезпечним. Багатьох ловили, били, катували, відправляли назад. Тисячі померли в дорозі, проклинаючи тих, хто умовив їх кинути свої жалюгідні житла і відправитися в цю страшну дорогу.
Ті, хто зміг досягти Судану, опинялися в таборах, розташованих в 20 милях від межі і що знаходилися під патронажем комісара ООН у справах біженців. Люди страждали від браку пищи і питної води. Умови були жахливими, але внаслідок того, що ізраїльські представники стежили, щоб до євреїв відносилися краще, вони все ж таки були небагато кращі, ніж в сусідніх таборах біженців.
Президент Судану Джеафар Німейрі вороже відносився до Ізраїлю. Але хабарі, які він отримував і від ізраїльтян, і від американців, примушували його закривати очі на дії ізраїльських спецслужб по вивозу євреїв. Для координації цієї операції в 1980 році до Хартум прибув представник "Моссада", що почав працювати в тісному контакті з Абу Таєбом, розділом суданської служби безпеки.
Але Німейрі заперечував проти відправки євреїв через Порт-Судан і далі морем до Ізраїлю і відкрив для них лише один шлях - через Кенію, тобто через південний кордон Судану. Проте і цей шлях був закритий після того, як на кенійській території зробив вимушену посадку невеликий літак, на якому американська добродійна організація самостійно намагалася вивезти п'ятеро "фалашей". Євреї були арештовані, а в місцевих газетах почався галас про операцію кенійських властей з "Моссадом". Не бажаючи псувати відношення з арабськими країнами, Кенія закрила емігрантам шлях через свою територію.
За справу знову узявся "Моссад". Його представник у Вашингтоні звернувся по допомогу до ЦРУ. "Моссад" і ЦРУ створили підставну корпорацію "Навко", що орендувала ділянку землі в Судані на побережжі Червоного моря нібито для будівництва курорту для любителів підводного плавання. Незабаром з'явилися і "любителі" - співробітники "Моссада" і професіонали ВМФ Ізраїлю. Вони зустрічали євреїв, яких їм направляли їх колеги, що діяли в таборах на суданській території. Ночами біженців на човнах переправляли на ізраїльські судна, а ті доставляли їх в Шарм-аль-шейх, на південному краю ще окупованого у той час Ізраїлем Синайського півострова. Звідти - вантажними літаками на ізраїльські авіабази.
Цим маршрутом через "курорт" було вивезено до Ізраїлю близько двох тисяч "фалашей".
Німейрі, який побоювався, що його арабські друзі дізнаються про цю операцію і затаврують його як зрадника, зажадав скорочення її масштабів. Це трапилося якраз тоді, коли еміграція почала набувати масового характеру.
У цих умовах прем'єр-міністр Бегин і глава "Моссада" Хофі вирішили провести грандіозну операцію, якою дали кодову назву "Мойсей". За їх підрахунками, вона повинна була забезпечити доставку до Ізраїлю 20 тисяч ефіопських євреїв. Допомогу в цій операції надавало ЦРУ США.
Біля суданського містечка Шубаї була відремонтована злітно-посадочна смуга. З березня 1984 року на ній ночами стали здійснювати посадки транспортні літаки "Геркулес". Вони швидко брали на борт євреїв, яких підвозили на вантажівках, і злітали. Літаки не мали пізнавальних знаків. "Моссад" встановив чіткий контроль за тим, щоб на землі не залишалися ніяких слідів перебування ізраїльтян.
Декілька рейсів, з відома Німейрі, вдалося зробити безпосередньо з суданської столиці, Хартума. Щоб ніхто не міг зафіксувати ці операції, аеропорт на час посадки і відправлення літаків брався під охорону суданськими військами.
За дозвіл на ці польоти США пообіцяли Німейрі 200 мільйонів доларів. Ще 60 мільйонів доларів "Моссад" помістив в швейцарських і лондонських банках на рахунки, відкриті на ім'я самого Німейрі і його помічників, зокрема Абу Таєба. Але це не були гроші "Моссада" - їх збирали по всьому світу єврейські організації, які знали, що ці засоби йдуть на допомогу "фалашам".
Автор цих рядків одного разу бачив, як збираються ці засоби. У великому будинку на 40-ій вулиці Нью-Йорка, де розміщуються хутряні майстерні, що здебільшого належать євреям, біля прізвища кожного власника прикріплялася шестикінечна зірочка. Блакитна - біля тих, хто дав крупні суми, біла - хто дав трохи менше, червона - хто нічого не дав. Цей "піарівський" метод дуже сприяв збору грошей.
З 21 листопада 1984 до початку 1985 року з Хартума вилетіло 35 рейсів. Але не до Тель-Авіва, а до Брюсселя. Звідти літаки після дозаправки на власному аеродромі крихітної авіакомпанії "Транс-Європа", що належала місцевому євреєві Гутельману, відправлялися до Ізраїлю. Правда, ця "таємна" операція проводилася з відома прем'єр-міністра Бельгії Уїлфріда Мартенса і міністра юстиції єврея Жана Гола, який займався бельгійськими розвідслужбами.
Рейси здійснювалися з великою точністю, по неділях. В ході цієї операції вдалося переправити 7 тисяч ефіопських євреїв. Ніякого просочування інформації не було. На прохання "Моссада" видавці ізраїльських газет погодилися не публікувати ніяких повідомлень про прибуття "фалашей". Так само поступили іноземні кореспонденти, акредитовані в Ізраїлі.
Та все ж операція провалилася. У січні 1985 року високопоставлений чиновник Єврейського агентства Ієгуді Домініц дав інтерв'ю маловідомому журналу "Некудах" ("Крапка"), в якому розкрив подробиці операції по переправі ефіопських євреїв. 400 іноземних журналістів зрозуміли це як сигнал, що вирішує публікації на цю тему. Вони полилися суцільним потоком, і власті вимушені були припинити операцію. Вибухнув світовий скандал. Арабські держави і лідер ООП Ясир Арафат затаврували Німейрі як зрадника, який сприяв сіоністам в зміцненні їх армії.
5 січня 1985 року уряд Судану інформував Вашингтон, що виїзд євреїв з Судану через Хартум повинен бути припинений негайно. Ефіопія закрила межу з Суданом на тій підставі, що Німейрі і Ізраїль викрадають "фалашей".
У Судані залишалася ще близько тисячі "фалашей". Під тиском США і в результаті особистого втручання Джорджа Буша-старшего 28 березня 1985 року Німейрі вирішив посадку на одному з пустинних аеродромів шести американських "Геркулесів", які підібрали євреїв, що залишилися, і перекинули їх прямо до Ізраїлю. Незабаром Німейрі був повалений в результаті військового перевороту і біг до каїра, де знайшов притулок. Його, а також інших його прихильників, зокрема Абу Таєба, заочно зрадили суду по звинуваченню в корупції, отриманні хабарів від ЦРУ і "Моссада", співпраці з ізраїльським ворогом.
У Ефіопії так і залишилися 10 тисяч "фалашей", які не змогли або не захотіли покинути батьківщину.
У 1948 році в Ірані почалися активні виступи проти АЇНК (Англо-іранській нафтовій компанії), яка ще в 1933 році продовжила термін концесії, тобто фактичного володіння нафтовими багатствами Ірану, на 60 років.
Після замаху на шаха Мохаммеда Реза Пехльові 4 лютого 1949 року почалося настання реакції: були заборонені прогресивні газети, проведені масові арешти. Але в 1950 році і початку 1951 року рух проти АЇНК посилився, по країні прокотилася хвиля мітингів і демонстрацій під гаслами анулювання договору 1933 року, націоналізації підприємств АЇНК і всіх інших імперіалістичних концесій, надання права діяльності демократичним організаціям і пресі. Рух за націоналізацію нафтової промисловості очолив створений в 1949 році 68-річним Мохаммедом Мосаддиком Національний фронт.
Багатий землевласник, юрист за освітою, автор ряду робіт по мусульманському праву, фінансовим і іншим питанням, М. Мосаддык в 1921-1924 роках займав міністерські пости, потім довгі роки був поза великою політикою. Національний фронт, створений М. Мосаддиком, захищав в основному інтереси національної буржуазії, але в нього входили і представники демократичних сил, що виступали за проведення Іраном незалежної зовнішньої політик. Турецький дипломат і літератор Караосманоглу писав, що доктор Мосаддик вийшов на політичну арену як герой і захисник свободи і конституції.
У 1949 році він заявив, що під час виборів "разом своєю групою депутатів піддався обурливому беззаконню", яке полягало в тому, що на деякий час Мосаддик був видалений з Тегерана в свій маєток. Цим він заслужив ореол "мученика" і придбав ще більший авторитет серед народу. Його повернення народ зустрів як явище святого.
15 березня 1951 року іранський меджліс прийняв закон про націоналізацію нафтової промисловості, а 29 квітня 1951 року було сформовано уряд на чолі з Мосаддиком. Головним завданням нового уряду було здійснення закону від 15 березня 1951 року.
У зовнішній політиці Мосаддик спочатку орієнтувався на американців, які намагалися використовувати рух за націоналізацію нафтової промисловості для підриву англійських позицій і захоплення іранської нафти. Проте зростання антиімперіалістичного руху примусило американців діяти спільно з Великобританією і чинити тиск на Іран з метою примусити його уряд до відмови від здійснення закону про націоналізацію.
Проте уряд Мосаддика не прийняв вимог США і Великобританії. У жовтні 1951 року воно видалило всіх англійських фахівців з нафтопромислів і нафтоперегінних заводів. У відповідь на оголошену англійцями блокаду Мосаддик був вимушений укласти торгову угоду з Радянським Союзом і почати переговори з Угорщиною, Польщею і Чехословакією.
Інтриги імперіалістів (дипломатичний і економічний тиск, різні провокації) і їх спроби в липні 1952 року змістити Мосаддика (на місяць він навіть був усунений від влади) провалилися в результаті бурхливих народних демонстрацій. 22 жовтня 1952 року дипломатичні відносини з Великобританією були розірвані і всі її представники вислані з Ірану.
В той же час, боячись посилення робочого, селянського і демократичного руху, уряд Мосаддика не прийняв радикальних заходів проти настання імперіалістів і іранської реакції.
Супротивники ж Мосаддика, побоюючись за свої політичні і економічні позиції в цьому районі миру, не дрімали. У боротьбу з ним вступила спочатку англійська розвідка МІ-6, глава якої Синклер доручив своєму заступникові Джеймсу Ітону увійти до контакту з американцями. ЦРУ відразу ж проявило "розуміння" проблеми, тим більше що брати Джол Фостер і Аллен Даллес були партнерами адвокатської фірми "Саллівен енд Кромвелл", яка тривалий час вела справи АЇНК.
Підготовкою перевороту зайнявся внук президента Теодора Рузвельта Керміт (Ким) Рузвельт, керівник Відділу Середнього Сходу і головний резидент ЦРУ в цьому районі. Крім проблем націоналізації, його дратувала діяльність невеликої компартії Ірану, яка, на його думку, могла стати провідником комуністичних ідей в мусульманському світі.
Керміт Рузвельт відправився до Ірану, де відразу ж перейшов на нелегальне положення. Він таємно зустрічався з супротивниками Мосаддика, готуючи йому заміну. Знайшов він її в особі генерала Фозаллаха Захеді, що викликало незадоволеність англійців, спецслужби яких змістили Захеді ще в 1942 році із-за його пронімецьких настроїв. Але англійцям довелося змиритися, оскільки саме ЦРУ мало в своєму розпорядженні достатні фінансові можливості для реалізації загального проекту: операції "Аякс" ЦРУ і "Чобіт" МІ-6.
Без відома англійців Ким Рузвельт зустрівся з шахом, щоб повідомити його, що американці вирішили зберегти його на троні.
У серпні 1952 року до Ірану приїжджає американський генерал Х. Норман Шварцкопф (батько майбутнього головнокомандуючого союзників під час проведення операції "Буривши в пустелі" в Персидській затоці проти Іраку в 1991 році). Він не вперше в Ірані: з 1942 по 1948 рік як радник він керував реорганізацією іранської поліції і тоді ж зближувався з генералом Захеді. Цього разу приводом для приїзду була зустріч із старими друзями (крім Захеді він "побачився" і з іншими генералами).
В результаті багато іранських генералів і офіцери, що об'єдналися в "Комітеті порятунку батьківщини", вирішили піти на пряму співпрацю з американцями. Серед них шеф 2-го Бюро армії генерал Моккадам, а також два майбутні директори іранської спецслужби САВАК Теймур Бахтіяр і Нематолла Насирі.
10 серпня 1953 року Аллен Даллес і американський посол в Ірані Лой Хендерсон зустрілися в Женеві з принцесою Ашраф, зведеною сестрою шаха. Ця енергійна пані тут же попрямувала до Ірану, щоб повідомити брата про повну підтримку американців. Знаходячись в Швейцарії, Даллес уточнює деталі плану державного перевороту в Ірані, розподіляє ролі і направляє відповідні директиви представникам ЦРУ в Тегерані.
На підкуп офіцерів і державних чиновників ЦРУ виділило 19 мільйонів доларів, які генерал Шварцкопф реалізував серед прихильників Захеді.
Маючи такого помічника, як генерал Шварцкопф, і таку зраджену слугу, як генерал Захеді, Ким Рузвельт проявив себе як умілий організатор змов. Все було розіграно у дусі голлівудських бойовиків, і хоча Мосаддик стягнув до Тегерана вірні йому війська, це не допомогло, оскільки він не зумів або не хотів привернути на свій захист народні маси.
19 серпня 1953 року досить велика група агентів Кима Рузвельта під виглядом бродячих артистів розіграла в центрі міста спектакль, який переріс в мітинг. Величезний натовп, в якому були немало людей, куплених на гроші ЦРУ, став вимагати смерті Мосаддика. Безлади охопили все місто. В цей же час до Тегерана увійшли війська генерала Захеді.
Більше дев'яти годин йшла запекла сутичка. Урядові війська потерпіли поразку. До влади прийшов генерал Захеді. Мосаддик був відправлений до в'язниці. (Згодом він був засуджений на три роки, а відбувши цей термін, благополучно жив в Ахмедабаде в своєму маєтку, і помер в 1967 році.)
Уряд Захеді в грудні 1953 року відновив дипломатичні відносини з Великобританією. У 1954 році було підписано угоду з Міжнародним нафтовим консорціумом (МНК) про передачу йому в експлуатацію південноіранської нафти. А в 1955 році Іран вступив в агресивний Багдадський пакт.
Так закінчився етап історії Ірану, який можна назвати "нафтовою революцією" Мосаддика.
Англійцям, проте, не вдалося повернути собі іранську нафту. "Несподівано" американці стали їх рівноправними партнерами в міжнародному консорціумі. Свою частку отримав і головний організатор перевороту Керміт (Ким) Рузвельт. Пішовши з розвідки, він поступив на службу в "Галф ойл корпорейшн", а в 1960 році став його віце-президентом.
Американський уряд довго не визнавав своєї участі в скиданні Мосаддика, хоча про це не раз повідомлялося у пресі. Лише у 1963 році в своїй книзі "Мистецтво розвідки" Аллен Даллес скромно визнав, що "силам, протистоячим Мосаддику, була подана підтримка ззовні".
Задовго до вибухів атомних бомб в Хіросімі і Нагасакі урядові і військові круги США побоювалися, що Німеччина може випередити їх в створенні і застосуванні атомної зброї. Американці, здійснивши першу атомну реакцію в урановому казані (так у той час іменувався реактор) в кінці 1942 - початку 1943 року, рахували створення атомної бомби реальною можливістю і були упевнені в тому, що німці добилися в цьому напрямі ще більших успіхів: ядерні дослідження вони почали на два роки раніше американців, першовідкривач ядерного ділення Отто Ган і автор першої статті про теорію казана були німцями.
Крім того, у той час всі вважали, що німецька наука перевершує американську. Коли можливість створення атомної бомби стала очевидною, то одна лише думка про те, що німці можуть опинитися попереду, наводила на учених панічний страх. Вони вважали, що у розпорядженні німців вже знаходилися штучні радіоактивні речовини в дуже великих кількостях, і вважали, що німцям неважко було отруїти воду і запаси продовольства в крупних американських містах.
У 1959 році, коли "бородані" Фіделя Кастро висадилися на Кубі, а потім і захопили там владу, ні американську громадську думку, ні навіть спецслужби не звернули на це особливої уваги. Черговий переворот в черговій латиноамериканській країні не був чимось новим, а революційні гасла Кастро здавалися не більше ніж демагогічними агітками. Його попередник, повалений ним генерал Батисту, будучи сержантом, теж виступав з революційними гаслами, згодом став вірною слугою і іншому американців. Тим більше що сам Фідель отримав привілейоване - навіть для вихідців з багатих кубинських поміщицьких сімей - освіта.
На ранній стадії його надихали ідеї ортодоксальної партії і її засновника антимарксиста Едуарда Чибаса.
ЦРУ на перших порах навіть подавало фінансову підтримку прихильникам Кастро, вважаючи їх демократами з деякою домішкою романтики. В кінці березня 1959 року експерти ЦРУ дають висновок, що Кастро не є "комуністом радянського толку", а 5 листопада того ж року заступник Даллеса Чарльз П. Кейбелл заявляє підкомісії сенату, що комуністи сприймають Кастро як "представника буржуазії".
Правда, ЦРУ повинне було знати, що після звільнення з кубинської в'язниці, де він відбув два роки за організацію нападу на армійські казарми Монкада, Кастро провів рік в еміграції в Мексиці і в цей період звертався до радянського посольства з проханням про допомогу зброєю для партизанської війни проти Батісти. Зброї Кастро тоді не отримав, але молодий співробітник резидентури Микола Сергійович Леонов звернув увагу на особу і погляди Кастро, готового додати своєму майбутньому режиму соціалістичний характер. До того ж брат Фіделя Рауль і його найближчий помічник Че Гевара вже вважали себе марксистами.
Після захоплення влади Фіделем Кастро в січні 1959 року радянська розвідка на різних рівнях підтримувала контакти з його найближчими прихильниками. З жовтня 1960 року в Гавані знаходилася радянська "культурна делегація", прибула для підготовки встановлення дипломатичних відносин між СРСР і Кубою. Її розділ, А.И. Шитов зав'язав особисті дружні зв'язки з Ф. Кастро, а після повного дипломатичного визнання нового кубинського режиму залишився на Кубі як радник і представник ТАСС, а головне - як резидент зовнішньої розвідки.
З того часу "польовеніє" режиму Кастро і його особисто пішло ще швидшими темпами; він узяв фактичний контроль над комуністичною партією і заявляв в своїй промовах, що кубинська революція була тільки "першим кроком в звільненні Латинської Америки".
Кастро і його прихильники стрімко створюють структури, властиві соціалістичній державі. Особисті дружні відносини, направлені проти "акул капіталізму", встановлюють Н.С. Хрущев і Ф. Кастро.
Природно, що американські правлячі круги не могли допустити існування такого "нариву" на своїх "задвірках". Хоча уряд США і не робило ніяких офіційних заяв, але з кінця 1959 року ЦРУ вже веде таємну війну проти Кастро і його режиму. Воно забезпечує зброєю його супротивників, ведучих партизанську війну в горах Сьерра-дель-еськамбрай.
Коли мова заходить про скидання режиму Кастро, то плацдармом для підготовки вторгнення стає територія Гватемали, де всього шість років тому ЦРУ успішно здійснило державний переворот. З відома президента Гватемали Мігеля Ідігораса Фуентеса в країні починається навчання кубинських емігрантів військовій справі. У Ретільхуеру будується злітна смуга, здатна приймати бомбардувальник B-26. Майже всі пілоти - кубинці.
Керівник майбутньої операції Річард Біссел сподівається здійснити її силами самих кубинців. У Бригаду 2506 зараховуються ті, що 1500 бігли або вигнаних з Куби "гусанос" (черві. - ісп.).
Вважаючи, що режим Кастро звалиться з усуненням його вождя, одночасно готуються замахи на кубинського лідера. Одним з потенційних вбивць стає якийсь Пилипі Сако, він же Джон Росселі, згідний убити кубинського лідера за 150 тисяч доларів. Він бере до себе в помічники два інших гангстерів - Момо Сальваторе Джанкана і Сантоса Траффіканте. Вони повинні через "надійних людей" отруїти Кастро за допомогою сильнодіючої отрути, яка їм доставили з Форт Детріка, секретної бази ЦРУ, де спеціальна група розробляє різні способи знищення "небажаних персон". Спроба замаху провалюється.
Президент США Дуайт Ейзенхауер не був поставлений в звістку про плани вбивства Кастро, але був обізнаний про існування і плани використання Бригади 2506. Швидше за все він знав і про посилення контррозвідувальних і контрпартизанських служб Куби, але, очевидно, йому докладали про це не все і мимоходом, щоб не налякати і не змусити відмовитися від проведення операції. За дорученням Ейзенхауера, її підготовкою займається віце-президент Річард Никсон. Зв'язок з підрозділом ЦРУ, зайнятим цією справою, підтримує офіцер ВМФ Роберт Е. Кушманн.
Все це відбувається на тлі передвиборної кампанії в США. 18 листопада 1960 року президентом США обирають Джона Ф. Кеннеді. Ще до офіційного вступу на цей пост Кеннеді запрошує Даллеса і Біссела. Вони докладають про те, що мають намір зробити на Кубі. Судячи з усього, новий президент, представник демократичної партії, спочатку з сумнівом віднісся до войовничих планів своїх підлеглих. Проте спецслужби США підсилюють тиск на президента і врешті-решт уламують його, гарантуючи, що причетність США до вторгнення залишиться в таємниці.
План вторгнення Кеннеді схвалює відразу після інавгурації, в січні 1961 року. При цьому він особливо підкреслює, що ні за яких обставин власті США не повинні бути скомпрометовані. І хоча відбувається просочування інформації, а в пресі з'являються статті про майбутнє вторгнення за участю американців, це вже не зупиняє ні президента, ні його спецслужби.
Біссел спочатку планував здійснити "гватемалський варіант" 1954 року - висадку повітряного десанта в районі Санта-Тринідад у поєднанні з допоміжним маневром партизан в Сьерра-дель-еськамбрай. "Гусанос" повинні були отримати додаткові літаки з американськими пілотами.
В кінці березня 1961 року місце вторгнення було вирішено змінити - тепер це заливши Кочинос ("Заливши Свиней"). Це рішення 10 квітня затверджується в Білому Домі. При цьому Кеннеді, як і Ейзенхауер до нього, не враховує збільшеної сили кубинської контррозвідки, що тільки що ліквідувала шість разведсетей супротивників Кастро, що діяли за підтримки ЦРУ, і що добиває партизан в горах Сьерра-дель-еськамбрай.
Більш менш реально оцінюючи обстановку, Даллес і Біссел просять у Кеннеді дозволу використовувати для вторгнення американські сили. Але президент ухвалює половинчасте рішення: від вторгнення не відмовлятися, але без участі американських військ.
Операція недостатньо підготовлена як у військовому, так і в пропагандистському відношенні, не налагоджений зв'язок між задіяними в ній структурами. Та все ж Кеннеді рішуче дає "добро" на її проведення.
Починається все з малоефективних бомбардувань, потім відбувається висадка найманців на Плайя-хирон, в Затоці Свиней. Кубинці відповідають вмить, швидше за все їх контррозвідка в курсі справи і підготувала надійну пастку для "гусанос". Американська сторона перебуває в повній розгубленості. Звістка про вторгнення облітає весь світ і викликає скрізь гучні протести, пікети у американських посольств, офіційні демарші.
У Москві у американського посольства відбуваються два мітинги. Автор цих рядків був учасником першого, а про другий знає із слів очевидців. Перший, організований міськкомом комсомолу, пройшов спокійно і навіть якось благодушно. Хтось тримав плакати на підтримку Куби, хтось завчено викрикував гасла. Всі були ради сонячному дню і тому, що для участі в мітингу їх раніше відпустили з роботи або занять. Американці і американки посміхалися таким, що мітингує, стоячи біля відкритих вікон посольства, махали руками, навіть посилали руками поцілунки.
Проте через декілька годинників стихійно виник інший, рідкісний для радянських часів несанкціонований мітинг (такі були хіба що 9 травня 1945 року, а також 12 квітня 1961 року, в день польоту Гагаріна). Натовп, що зібрався у посольства, був щиро обурений, загрозливо гуділа. У будівлю полетіли пляшки з чорнилом - американці вже не висовувалися з вікон. А коли натовп спробував зупинити вантажівку, що проїздила мимо, з цеглою, в справу втрутилася міліція і хлоп'ята з комсомольського оперативного загону. Натовп відтіснили від посольства, декілька чоловік затримали, але незабаром відпустили.
Уряд СРСР виступив з різким засудженням дій США на Кубі. 19 квітня під час ночі Джон Кеннеді, враховуючи сильний тиск з боку Радянського Союзу, відмовляється від пропозиції військових надати десанту допомогу з моря і з повітря. Він ухвалює "збалансоване" рішення про те, що винищувачі США без пізнавальних знаків баражуватимуть над полем бою для захисту бомбардувальників B-26 від авіації Кастро. Але все це виявляється зайвим. Військо найманців розгромлене. Бригада 2506 втратила 107 чоловік убитими зокрема четверо американців. 1200 "гусанос" було узято в полон і поміщено у в'язниці, звідки Кастро звільнить їх через 20 місяців.
Перша крупна поразка ЦРУ привела до зміни тактики і до кадрових перестановок. 27 вересня 1961 року Даллес був вимушений піти у відставку. Бісселу, якого Кеннеді мав намір призначити новим директором ЦРУ, доводиться теж піти.
Проте після провалу спроби військового втручання не припиняються спроби економічної і політичної диверсії. Роберт Кеннеді, міністр юстиції США, контролює хід операції "Мангуст", яка, зокрема, повинна була викликати параліч кубинської економіки: викликаються збої у виробництві цукру. Для цього використовуються шкідливі хімічні речовини, причому провину за це американці намагаються покласти на радянських представників. Та ж операція "Мангуст", в якій брали участь 400 співробітників ЦРУ, повинна була завершитися в листопаді 1961 року скиданням Кастро. Робляться і нові спроби вбивства вождя кубинської революції.
У жовтні 1962 року невблаганний хід історії неминуче підводить мир до грані ядерної катастрофи. І лише після цієї партії" керівників двох великих держав Куба, що "внічию закінчилася, знаходить відносний спокій.
У ніч на 1 вересня 1983 року в радянський повітряний простір спочатку над камчаткою, а потім над Сахаліном вторгся невідомий літак. На перехоплення були направлені радянські винищувачі, які зажадали від нього приземлитися на найближчому аеродромі. Літак був цивільним "Боїнгом-747", але його зображення на екрані співпадало із зображенням американського літака-розвідника RC-135.
Не дивлячись на передавані команди, літак наполегливо продовжував летіти над радянською територією. Коли всі засоби примусити екіпаж приземлитися були вичерпані, літак збили. Загинуло 269 чоловік. "Боїнг" виявився південнокорейським і слідував по маршруту Нью-Йорк - Сеул.
Вже на інший день у всьому світі піднявся злобний пропагандистський галас проти СРСР, що направляється із США. Рейган обізвав СРСР "імперією зла", і тут же зажадав від Конгресу збільшення грошей на військові витрати.
Так що ж відбулося насправді? Як могло трапитися, що великий, оснащений найсучаснішим навігаційним устаткуванням літак, відомий найдосвідченішими льотчиками, міг так заблукати?
Рейс 007 почався в Нью-Йорку. "Боїнг" без подій долетів до Анкоріджа на Алясці. Техніка провела перевірку устаткування. Літак ще не налітав граничного кілометражу, був "молодим", крім того, всього за три тижні до цього він пройшов повне технічне обслуговування і перевірку. І цього разу все опинилося в порядку; чотири незалежні навігаційні системи були повністю справні. У одному компасі виявили незначні неполадки, але інший цілком забезпечував нормальний політ.
У Анкорідже змінився екіпаж. Він виявився незвичайно великим: замість 18 - 29 чоловік. Що це були за люди і чим вони займалися у польоті? В усякому разі, пасажирів, яких набралося всього 240 замість звичайних 350, вони не обслуговували і не розважали.
Ще один маленький, але надзвичайно примітний штрих. Льотчики команди, що летіла до Сеула, як завжди, застрахувалися, але цього разу на дуже великі суми. Чом би це? Чи не плата за ризик?
Командиром нового екіпажа став полковник резерву ВВС Південної Кореї, один з кращих корейських льотчиків Чун Бун Сун. Він не був новачком на лінії Анкорідж - Сеул, працював на ній п'ять років і міг провести по ній літак, як мовиться, із закритими очима. Про його особисті якості говорила кличка "людина-комп'ютер", настільки блискуче він розбирався в електроніці, і характеристики, які давали йому люди, що знали його: агресивний тип, що завжди готовий на ризик і не визнає ніяких компромісів. Як ас він брав участь в багатьох повітряних парадах, налітав більше 10000 годин. Як фахівець високого класу характеризувався і другий пілот Сон Дон Вин.
Але на літаку був і ще один "пілот" - це ІНС (інформаційна навігаційна система). Вона є одним з найбільших досягнень XX століття в області електроніки. У систему входять три комп'ютери, дублюючі один одного, так що, якщо два з них з якоїсь причини відмовлять, третій продовжуватиме вести літак з дивовижною точністю, при якій відхилення складе не більш за одну милю на 5000 миль шляху. Щоб виключити вплив "людського чинника", програма записується на дискети і вставляється в комп'ютери готової.
Після цього проводиться ритуальна процедура перевірки: бортінженер прокручує дискету на своєму комп'ютері, а перший і другий пілоти на своїх комп'ютерах перевіряють відповідність програми плану польоту. Цього разу в Анкорідже все це було виконано, але чомусь робилося на 40 хвилин довше, ніж зазвичай, примушуючи похвилюватися пасажирів, що чекали зльоту.
Відбулося і ще одне, не відмічене сторонніми, незвичайна і непояснена подія. Воно стосувалося заправки літака пальним. Звичайна кількість пального розраховується комп'ютером з великою точністю, з урахуванням завантаження літака, швидкості, вітру, температури і необхідного аварійного запасу. Ця кількість друкується на принтері і вноситься до плану польоту. При цьому пілоти ніколи не роблять своїх поправок. Проте Чун Бун Сун несподівано перекреслив заявку ЕОМ і зажадав залити додатково 5 тонн пального, що і було зроблено. І це при тому, що корейська авіакомпанія бореться за економію палива і рахує буквально кожен галон.
Отже, вже до моменту старту можна було налічити немало "дрібниць", кожна з яких могла б і не звернути на себе увагу, але які після того, що всього трапилося в своїй сукупності стали грізною ознакою: "перебір" з числом членів екіпажа при меншому чим зазвичай числі пасажирів, крупна страховка льотчиків, 40-хвилинна затримка, пов'язана з програмуванням польоту і, нарешті, 5 тонн додаткового палива.
І ще одна деталь: через 14 хвилин після старту рейса 007 з аеродрому в Анкорідже піднявся літак рейса 015, що йде тим же маршрутом до Сеула, і довгий час літаки йшли майже поряд, поки їх шляхи не розійшлися навіки.
Крім ІНС на "Боїнгу" були і інші навігаційні засоби, зокрема радіоапаратура наведення на наземні радіомаяки, зокрема на радіомаяк в селищі Бетел, на північний захід від Анкоріджа.
Американські власті всіляко перешкоджали ознайомленню з будь-якою документацією, пов'язаною з рейсом 007. Проте дещо лежало на поверхні. Встановлено, наприклад, що лайнер почав відхилятися від курсу відразу ж після вильоту. Через 50 хвилин після старту 007 доповів, що пройшов Бетел. Насправді літак пройшов на 18 кілометрів північніше. Здавалося б, дрібниця для такого тривалого маршруту. Але цей напрям вже вів літак углиб радянській території. Він летів у бік району, який на навігаційній карті знаходився за товстою межею. Уздовж всієї межі йшов напис: "Увага! Літак наближається до зони, де він може бути обстріляний без попередження".
Якби літак йшов по курсу, запрограмованому ІНС, те відхилення від курсу над Бетелом могло скласти не більше 100 метрів! Не більше відхилення дав би і автопілот, наведений на маяк Бетела. Напрошується висновок: пілот умисне відключив радіонавігаційне устаткування і вів літак уручну! Адже не могло ж устаткування повністю вийти з ладу, а екіпаж навіть не відмітив цього. Як не міг не відмітити і того, що радар і компас свідчать про те, що вони перетинають зовсім не ту крапку на побережжі Аляски, яку повинні були б перетнути, слідуючи по своєму маршруту, що носить красиве ім'я "Ромео-20". Адже радар чітко показував контури побережжя Аляски.
Залишається припустити, що в ІНС була закладена змінена програма польоту, а це не могло бути зроблено без відома екіпажа. Значить, кажучи мовою юриспруденції, в діях пілотів присутня не злочинна необережність і недбалість, а злочинний намір. Це видно хоч би з того, що всі їх повідомлення про місцезнаходження літака, починаючи з Бетела і далі, були помилковими.
Значну частину шляху, поки 007 і 015 йшли паралельними курсами поблизу один від одного, 007 використовував 015 як ретранслятор для переговорів з Анкоріджем. Причина цього неясна, оскільки на 007 було встановлено таке ж радіоустаткування, як і на 015. Але так чи інакше, він і через 015 повідомляв дані, що свідчать про те, що фактично знаходився не в тих крапках, які називав, а в інших. Звернемо увагу ще і на таку деталь. Швидкість вітру, що повідомляється 007, різко відрізнялися від зафіксованої 015, хоча 007 йшов нібито всього лише в декількох хвилинах польоту попереду.
Коли через 015 поступило чергове повідомлення про місцезнаходження 007, він фактично знаходився в 240 кілометрах на північ від того місця, яке вказав, і всього в 180 кілометрах від камчатки, берегова лінія якої вже повинна була з'явитися на екранах його локаторів.
Якраз в цей час в "гру" вступив шпигунський літак США RC-135. Його зустріч з 007 відбулася на північ від Командорських островів. Щоб потрапити туди, Чун повинен був ще раз змінити курс, ігноруючи ІНС.
На екранах локаторів радянської системи ППО сигнал 007 з'явився в 15.51 і через 10 хвилин поєднався з сигналом RC-135. Десять хвилин вони йшли поряд, в безпосередній близькості один від одного, мало не стуляючись на екрані локатора. Потім один з них зробив розворот і пішов з екранів. Інший продовжував рух у напрямі камчатки. На екранах локаторів неможливо було визначити, який це з двох літаків.
На військовому аеродромі була оголошена бойова готовність, і коли в 16.30 007 вторгся на територію камчатки, то вже через дві хвилини в повітря піднялися винищувачі-перехоплювачі. Чому вони не перервали політ порушника над камчаткою? Існують різні пояснення, але все це тільки припущення, тому в їх обговорення вдаватися не будемо. Факт залишається фактом. У повітряному просторі над камчаткою "Боїнг" знаходився протягом 38 хвилин, після чого вийшов на Охотськоє море і попрямував у бік Сахаліну. До цього часу на сполох забили всі засоби ППО Далекого Сходу.
Коли "Боїнг" наблизився до Сахаліну, в повітря піднялися радянські перехоплювачі. Вони неодноразово намагалися зв'язатися з ним на міжнародній аварійній частоті. Чун на це ніяк не реагував.
Напруга наростала. Якщо будуть упущені декілька хвилин, то порушник може піти безкарним. Його треба або змусити до посадки, або збити. Третій не дано. Льотчики - військові люди, вони повинні виконати наказ, та до того ж ніколи вдаватися до емоцій. У їх розпорядженні всього 10 хвилин.
У інтерв'ю по телебаченню радянський військовий льотчик згодом розповідав про ці хвилини: "Він летів практично над нашою базою. Я підійшов до літака і показав йому свої бортові вогні. Природно, вони повинні були побачити їх. Потім я послав чотири черги трассерамі перед носом "Боїнгу". Вогні видно за багато кілометрів, і звичайно, вони повинні були побачити їх. Я також покачав крилами. Вони повинні були побачити вогні і освітлені крила".
Проте, не дивлячись на те, що буквально під носом у Чуна був добре обладнаний аеродром, на який йому наказували зробити посадку, він не підкорявся. Навпаки, він зробив маневр, що тільки підсилює підозру. Збільшивши швидкість, він кинув літак вниз, після чого став різко набирати висоту. Перехоплювач негайно зреагував на дії порушника. У 18.26.20 він доповів: "Ракети пущені". У 18.26.22 - "Мета уражена". Політ 007 (номер-то який багатозначний вибрали його господарі!) закінчився. У районі острова Монерон він впав у воду.
Звичайно, шалено жалко чоловіки, жінки, діти - пасажири авіалайнера, що стали безневинними жертвами задуманою кимось небаченій жорстокій і підступній розвідувальній і провокаційній операції. У тому, що цей політ був зроблений з метою розвідки, сумнівів немає. Не випадково за час рейса 007 американський супутник-шпигун "ФЕРРЕТ-Д" зробив три витки, співпадаючі з маршрутом "Боїнгу" над Чукоткою, камчаткою, Сахаліном. Зв'язка "007 - «Феррет-Д»" виявляла систему наших систем радіолокацій від Чукотки ка Сахаліну і перевіряла боєготовність нашої авіації.
Всякі версії про те, що 007 збився з курсу і заблукав випадково, що пілоти навмисно змінили курс, щоб заощадити пальне, що радянські підрозділи ППО навмисно збили літак з курсу за допомогою електронних перешкод його навігаційному устаткуванню, не витримують критики.
До речі, з приводу останньої версії можна відмітити, що, по-перше, проникнення всередину ІНС з боку і теоретично і практично неможливо, а по-друге, судячи по маршруту, по якому реально летів 007, воно повинне було початися з моменту старту в Анкорідже. До того ж у екіпажа були і інші навігаційні системи, та і просто очі, якими можна було побачити камчатку і зміркувати, що залетіли не туди.
Нарешті, рейс 007 був не тільки шпигунським, але і провокаційним. Його загибелі чекали і бажали, і на інший же день почали небувалу антирадянську кампанію. Завдяки ній Конгрес США негайно схвалив асигнування за програмою міжконтинентальних ракет США, хімічної і бактеріологічної зброї, до чого і прагнула адміністрація Рейгана. Дуже до речі довелася загибель літака для "доказу" тези про "порушення" Радянським Союзом договору про протиракетну оборону.
Є ще одна гіпотеза про роль літака-розвідника RC-135. Японський військовий оглядач Акио Ямакава на прес-конференції, скликаній Суспільством по з'ясуванню правди про інцидент з корейським пасажирським літаком КАЛ-007, повідомив, що, хоча Рейган в своїй першій заяві стверджує, що RC-135 знаходився поблизу 007 лише на самому початку польоту, а потім повернувся на свою базу, на плівці, переданій американцями японським силам самооборони, виразно зафіксовано, що RC-135 знаходився поряд з 007 всього лише за 8 хвилин до його загибелі, не попередивши Чуна, чим той ризикує. Пізніше плівка була розшифрована, текст представлений в ООН і опублікований у пресі, але багато важливих документів чомусь зникли.
І взагалі, в справі про цей інцидент є ще багато неясного.
P. S. У жовтні 1983 року я брав участь в радянській виставці в Західному Берліні. Керівництво виставки дуже побоювалося можливих провокацій у зв'язку із загибеллю корейського авіалайнера. Нас ретельно інструктували, учили, як поводитися у разі провокації, як відповідати на каверзні питання. Але виставка пройшла на подив спокійного, при повній дружелюбності відвідувачів. Ніхто питань про лайнер не ставив. І так як нас просили вивчати "громадську думку", я сам став ставити питання відвідувачам-німцям про їх відношення до події. Представте моє здивування, коли жоден з опитаних не виразив своє обурення з приводу інциденту. Я опитав чоловік сім-вісім.
Дослівно відповіді були різними, але суть їх зводилася до одного: "Порядок є порядок, і немає чого літакам літати над чужою територією. Ви поступили правильно".
Звичайно, це були німці, педантичні цінителі орднунга - порядку. Можливо, у представників інших націй була інша думка. Але факт залишається фактом.
Пригадаємо військову обстановку в липні 1943 року. На східному фронті під Курськом радянські армії перемололи наступаючі німецькі війська і перейшли в рішучий контрнаступ. Найбільша в історії танкова битва була виграна російськими. Остання спроба німців знову захопити ініціативу на сході провалилася.
В цей же час, в ніч з 9 на 10 липня, англо-американські війська почали висадку на Сіцілії. Італійська армія знаходилася на межі краху.
19 липня 1943 року на віллі поблизу Фельтри відбулася остання зустріч Гітлера і Муссоліні на італійській землі. Гітлер настійно вимагав від дуче активізувати участь Італії у війні. Той відмовчувався.
Через тиждень за наказом короля Муссоліні був арештований. Розділом уряду Віктор-Еммануїл призначив маршала Бадольо. Гітлер був упевнений, що король і Бадольо хочуть якнайскоріше вивести країну з війни і не зупиняться перед тим, щоб видати союзникам його особистого друга Беніто Муссоліні. Дійсно, уряд Бадольо вів таємні переговори з союзниками, що завершилися підписанням 8 вересня 1943 року перемир'я.
Але ще до цього німецькі війська в Італії опинилися в незавидному положенні: з одного боку, італійці все ще залишалися союзниками, а з іншої - були готові виступити проти німців.
Фюрер вважав своїм обов'язком врятувати Муссоліні від видачі союзникам. 26 липня 1943 року, на другий день після арешту Муссоліні, Гітлер і Гиммлер доручили генералові Штуденту, командирові повітряно-десантної дивізії, дислокованої в Італії, організувати звільнення Муссоліні. Безпосереднім керівником операції був призначений гауптштурмфюрер СС (звання, відповідне капітанові) Отто Ськорцені. При цьому ні німецьке командування, ні посольство в Італії не були поінформовані про майбутню операцію, що отримала кодове найменування "Дуб".
В цілях обережності, за наказом Бадольо, Муссоліні неодноразово переводили з одного місця висновки в інше. Спочатку його помістили на корвет "Персефона", перетворений на плавучу в'язницю. Потім перевезли на острів Понца. Але німцям місцезнаходження дуче не було відоме.
Генерал Штудент і Ськорцені як його ад'ютант вилетіли до Риму. У звільненні Муссоліні передбачалося спочатку використовувати 50 чоловік з "спецназу" Ськорцені, потім, коли в справу включилися парашутисти генерала Штудента, число учасників зросло до 106.
Перш за все потрібно було встановити місцеперебування дуче. Незабаром гітлерівська служба безпеки в Італії, яку очолював представник гестапо Капплер, отримала від своїх італійських колег, що залишилися вірними фашизму і итало-німецькому союзу, звістка, що Муссоліні знаходиться в місті Спеція на Лігурійськом побережжя. Ця інформація коштувала німцям 50 тисяч фунтів стерлінгів, які зважаючи на англо-американську окупацію, що очікувалася, вважалися надійною валютою.
Як тільки генерал Штудент передав цю інформацію в ставку фюрера, звідти поступила команда негайно приступити до операції. Проте наступного дня дуче знову кудись перевели. Стало відомо, що його помістили в морську фортецю Санта-маддалена. Штудент і Ськорцені розробили нову операцію, як раптом з Берліна поступила телеграма, що за даними абверу Муссоліні знаходиться на невеликому острівці недалеко від острова Ельби, звідки його і слід звільнити.
Штудент виклопотав аудієнцію у фюрера і разом з Ськорцені вилетів в його ставку. Фюрер прийняв їх точку зору і відмінив свій наказ про напад на острів, залишивши метою Санта-маддалену. Більш того, він дозволив привернути до наміченої ними операції флотилію торпедних катерів, декілька тральщиків і рота добровольців з складу бригади СС, що стоїть на корсіці, а також прикриття з боку зенітної батареї на корсіці і Сардінії.
"Проте, - попередив Гітлер, - Італія все ще є нашим союзником". У разі невдачі він буде вимушений дезавуювати Ськорцені перед світовою громадською думкою, заявивши, що той діяв самовільно і ввів в оману командирів підрозділів, що допомагали йому.
Штудент і Ськорцені задоволені повернулися до Риму, де раптом з'ясувалося, що Муссоліні в Санта-маддалене вже немає. Це було крупним розчаруванням. Всі накази довелося відмінити і знову зайнятися розшуком дуче. Для цього було вжите всіляким заходам, зокрема, такий трюк, як спроба вручення подарунка від фюрера в день народження Муссоліні. До Бадольо звернувся командувач німецькими військами в Італії фельдмаршал Кессельрінг з проханням дозволити йому особисто вручити Муссоліні подарунок Гітлера. Але Бадольо під якимсь надуманим приводом відповів ввічливою відмовою.
Час йшов, і обстановка мінялася не на користь німців. Декілька італійських дивізій було відкликано з фронту, фактично вони оточили німецькі війська в Римі. Треба було поспішати. І ось. Вдалося з'ясувати, що Муссоліні поміщений у відокремленому туристському готелі "Кампо імператора", розташованому в труднодоступному гірському масиві Гран-сассо (район Абруццо). Добратися туди можна було тільки по підвісній дорозі. Двісті карабінерів охороняли це місце, охорона дуче була доручена Полито, колишньому інспекторові таємної поліції.
Оскільки у розпорядженні диверсантів не було ні карти, ні докладного опису місцевості навколо курорту, Ськорцені і його помічникові Радлю довелося вилетіти туди на літаку і зробити декілька аерофотознімків. Тоді ж вони виявили недалеко від будівлі гірського готелю великий луг, придатний для посадки планерів або невеликих літаків.
Щоб підтвердити дані про те, що Муссоліні знаходиться саме там, в готель був посланий лікар-німець під приводом навести довідки, чи можна використовувати курорт для лікування німецьких солдатів. Але лікаря не допустили навіть до нижньої станції підвісної дороги, а коли він подзвонив в готель і попросив до телефону директора, трубку узяв якийсь офіцер і пояснив, що курорт і навколишня місцевість закриті для відвідин, оскільки там тепер знаходиться полігон. Сумнівів більше не залишалося: у готелі міститься Муссоліні.
Штудент і Ськорцені довго обговорювали, як висадити десант - на парашутах або на планерах. Зупинилися на останньому варіанті. Генерал дав команду негайно доставити з Південної Франції 12 транспортних планерів. День "Д" був призначений на 12 вересня, а година "Ч" - на сім ранки. Точно в цей час планери повинні приземлитися на верхньому плато, а батальйон курсантів-парашутистів з дивізії генерала Штудента - опанувати станцією підйомника в долині.
Для моральної дії на охорону і для того, щоб не допустити страчуй Муссоліні, в групу диверсантів включили італійського офіцера, прихильника фашистів. Він був гордий тим, що виконує особистий наказ самого фюрера.
Раптом, коли все вже було готово, по союзницькому радіо оголосили, що дуче тільки що прибув до Північної Африки на борту італійського військового корабля. Але Штудент і Ськорцені розцінили це повідомлення як дезинформаційну качку і операцію не відмінили.
Приліт планерів DFS-30 затримувався, вони прибули тільки в 11 годин ранку. Тому операцію довелося перенести на 14 годин.
У 13 годин літаки з причепленими на буксирі планерами рушили в шлях. Два планери перекинулися при зльоті, два розбилися при посадці, але інші приземлилися благополучно, а планер, на якому був Ськорцені, - всього в 15 метрах від будівлі готелю. Приголомшені карабінери не чинили ніякого опору. Десантники з дикими криками: "Mani in alto!" ("Руки вгору!") увірвалися в готель, а потім і в кімнату, де знаходився Муссоліні. Він і сам не відразу зрозумів, що відбулося.
Ськорцені наказав розшукати коменданта. Незабаром з'явився італійський полковник. Він попросив декілька хвилин на роздум, а коли повернувся, підніс Ськорцені кришталевий келих з вином і вимовив: "За переможця!" Тут же віддав команду припинити опір. Тепер Ськорцені міг представитися Муссоліні.
- Дуче, фюрер прислав мене, щоб звільнити вас.
Зворушений дуче уклав Ськорцені в обійми.
- Я знав, що мій друг Адольф Гітлер не покине мене!
Серед десантників знаходився кінооператор, посланий Геббельсом, - він знімав пропагандистський фільм про героїчне звільнення дуче.
Тепер предстояло повернення із звільненим полоненим. На маленькому літаку-спостерігачі "Шторьх" до готелю прилетів особистий пілот генерала Штудента Герлах. Йому вдалося зробити благополучну посадку. Він міг узяти з собою огрядного Муссоліні, але коли Ськорцені, масивна людина зростанням 195 сантиметрів, зажадав місце і для себе, Герлах збунтувався: його літак не був розрахований на такий вантаж.
Проте Ськорцені вдалося уламати льотчика. З величезним ризиком, буквально на межі загибелі, тому вдалося злетіти, відірвавшись від землі перед прірвою. Посадка в Римі із зламаним шасі теж пройшла майстрово.
Того ж дня Муссоліні і Ськорцені прибули до Відня.
Операція "Дуб" коштувала життю 31 десантникові і пілотові, а 16 чоловік отримали тяжкі каліцтва, хоча не пролунав жодного пострілу. Такою ціною Гітлеру був піднесений політичний труп дуче.
Близько півночі німецьке радіо сповістило про майбутнє "важливе повідомлення". Потім диктор урочистим тоном зачитав повідомлення про те, що німецькі парашутні війська, служба безпеки, військ СС під командуванням одного віденського офіцера СС здійснили операцію по звільненню дуче, "захопленого в полон клікою зрадників. Операція коштувала великих втрат".
Спочатку ім'я Ськорцені не згадувалося. Потім полився щедрий потік нагород, підвищень і подарунків. Ськорцені посміхався з екранів, на зборах гитлерюгенда, в "Союзі німецьких дівчат". Геббельс щосили використовував успіх операції "Дуб" для реанімації згасаючого бойового духу німців!
Гітлер створив в Північній Італії маріонетковий уряд на чолі з дуче, який вже нічого не вирішував, сидячи у відведеній для нього резиденції в Рокка делла Краміната. Він покірливо виконував накази обергруппенфюрера СС Карла Вольфа.
27 квітня 1945 року партизани захопили Муссоліні, коли він, переодягнутий в німецьку шинель і каску, намагався бігти з німецькою колоною. У обстановці, що створилася, Комітет національного звільнення Італії прийняв декрет про страту Муссоліні і членів його уряду. 28 квітня 1945 року Муссоліні був страчений, а після розстрілу повішений вверх ногами поряд з Кларою Петаччи, зрадженою йому коханкою, що щиро любила "великого дуче".
Спочатку небагато про той, кому і для чого воно знадобилося.
25 років в Угорщині существовав фашистський режим, встановлений диктатором М. Хорті, що носив дивне для повністю сухопутної країни звання адмірала. Три з гаком роки озброєні сили Угорщини брали участь у війні проти СРСР. Вони зазнали величезних втрат. Політика і економіка країни були майже повністю підпорядковані інтересам гітлерівської Німеччини.
У березні 1944 року Угорщину окуповували німецько-фашистські війська. У серпні 1944 року Червона армія розвернула могутнє настання на лівому фланзі радянський-німецького фронту. 31 серпня радянські війська вступили до бухареста, 15 вересня - в Софію.
Обговоривши положення, що створилося, угорський уряд прийняло рішення не допустити вступ радянської армії до країни. При цьому воно розраховувало на допомогу німецьких військ. Угорські правителі хотіли виграти час, з тим щоб англійці, з якими вони вже давно підтримували зв'язки, могли окуповувати Угорщину. Це повністю співпадало з наміром У. Черчилля, що леліяв мрію ввести англійські війська до південно-східної Європи. Хорті таємно звернувся до США і Англії з пропозицією укласти перемир'я і отримав відповідь з рекомендацією звернутися з цього питання до Радянського Союзу, війська якого вже перейшли кордон Угорщини.
1 жовтня до Москви прибула угорська місія з повноваженням підписати угоду про перемир'я, якщо Радянський Союз погодиться на "участь американців і англійців в окупації Угорщини" і на "вільний від'їзд німецьких військ". Дії Хорті не могли залишатися секретом для Гітлера. Німецьке командування підсилило контроль над угорськими військовими установами і військами. Воно перекинуло в район Будапешта крупні танкові сили і дало зрозуміти правителеві Угорщини, що жорстко розправиться з будь-якими антигітлерівськими виступами угорців. Хорті, що випробовував тваринний жах перед Червоною армією, не став протидіяти своїм німецьким господарям.
Настання Червоної армії продовжувалося; вона загрожувала вже самому Будапешту.
У один з жовтневих вечорів Гітлер зібрав нараду вузького коло осіб. На нім були присутні Гиммлер, Ріббентроп, фельдмаршал Кейтель, генерал Йодль і штурмбаннфюрер Отто Ськорцені, що вже прославився операцією по порятунку Муссоліні.
Гітлер в декількох словах виклав останні події на південно-східному напрямі. Фронт, який тільки зараз вдалося стабілізувати уздовж угорської межі, треба утримати за всяку ціну, бо в цьому величезному виступі знаходиться мільйон німецьких солдатів, які у разі раптового прориву опиняться в полоні.
- Ми отримали конфіденційні донесення, що регент - правитель Угорщини адмірал Хорті намагається встановити контакт з ворогом, бажаючи домовитися про сепаратний світ. Успіх його задумів означав би загибель нашої армії. Хорті хоче знайти згоду не тільки із західними державами, але також і з Росією, якою він запропонував повну капітуляцію.
Виступ Гітлера доповнив Ріббентроп, який виклав зміст останніх депеш, що присилаються німецьким посольством в Будапешті. Згідно цим депешам, положення слід вважати "дуже напруженим"; угорський уряд явно бажає покинути табір країн "Осі". Німецький генерал фон Бутлар писав після війни: "Це своє рішення (утримання Будапешта. - І. Д. ) Гітлер з фанатичною енергією намагався провести в життя навіть за рахунок ослаблення інших фронтів. Взагалі в цей період Гітлер з неймовірною завзятістю прагнув в що б те не стало зберегти за собою територію Угорщини.
Іноді починало здаватися, що втрата Угорщини означала для нього більше, ніж втрата Верхньої Силезії або Саарськой області." Завершуючи нараду, Гітлер сказав:.
- Ви, штурмбаннфюрер СС Ськорцені, підготуєте військове захоплення Замку на горі Будберг. Почнете операцію, як тільки ми отримаємо відомості, що регент має намір відмовитися від своїх зобов'язань, витікаючих з його союзницького договору з Німеччиною. Схоже, що генеральний штаб подумує про висадку парашутистів або, можливо, про приземлення літаків на саму цю гору. Щоб допомогти вам подолати всі труднощі, які можуть зустрітися, я дам вам письмовий наказ, який надасть вам дуже широкі повноваження. (Згодом Ськорцені згадував, що з таким карт-бланшом він міг би поставити весь рейх з ніг на голову.)
У розпорядження Ськорцені було виділене два батальйони парашутистів і батальйон мотопіхоти, а також дві ескадрильї транспортних планерів і літак для особистих пересувань. Своє військо він перекинув на околицю Будапешта.
Перш за все Ськорцені змінив прізвище, наказавши центру по виготовленню фальшивих документів сфабрикувати для себе паспорт на ім'я "доктора Вольфа". Відтепер він діятиме під цим ім'ям. У Будапешті він з'явився в штатському, як і пропащі терористи з його батальйонів, що розгулювали в цивільних костюмах по всьому місту.
Доктор Вольф діяв у контакті з начальником служби безпеки штурмбаннфюрером СС Вільгельмом Хеттлем, який ще з початку 1944 року влаштувався в Будапешті, маючи головним завданням намацати і розгромити кероване угорськими комуністами рух Опору. Але тепер Хеттль разом з "Вольфом" сконцентрував всі зусилля для того, щоб прибрати правлячу кліку Угорщини, яку ніяк не можна було вважати надійною.
Разом з командувачем німецькими військами в Угорщині "доктор Вольф" розробляє план бойової тривоги для всіх німецьких військ в Будапешті і навколо нього, щоб у разі "заварухи" забезпечити контроль над залізницями, вокзалами, телефонними і телеграфними вузлами.
Німецькі секретні служби вже встигли встановити, що син регента Никлас фон Хорті тільки що мав надсекретну зустріч з емісарами Тіто з метою встановлення через югославських партизан контакту з радянським Верховним командуванням, щоб домовитися про сепаратний світ. На нараді "доктора Вольфа" з начальниками служби розвідки вирішено встановити спостереження за діями "Никі" Хорті, заславши в його оточення надійного агента. Таким виявляється якийсь хорват, який швидко завойовує довіру як югославів, так і "Никі". Через нього стає відомо, що сам регент збирається взяти участь в майбутній нічній нараді змовників.
Знайомлячись з містом і обстановкою, "доктор Вольф" розуміє, що запобігти переходу Угорщини на сторону ворога можна лише шляхом бойової операції - захоплення гори і замку, де знаходиться урядова резиденція. Його розвідка встановлює, що під Будбергом (Горою) тягнеться справжній лабіринт тунелів, коридорів і колодязів, що може представити велику трудність при проведенні бойової операції, проте при умілому їх використанні може і полегшити її.
Побоювання "доктора Вольфа" посилюються, коли він дізнається, що командувач угорською армією в Карпатах генерал Міклош вже веде переговори з росіянами. Того ж дня, 10 жовтня 1944 року, відбувається нічна зустріч між "Никі" і югославськими емісарами. На неділі 15 жовтня була призначена нова зустріч. Пора діяти! Треба ослабити сили прихильників Хорті.
10 жовтня перед готелем "Рітц" зупинився легковий автомобіль. Угорський генерал Бакаї, комендант Будапешта, вийшов з машини і попрямував в готель, розташований всього в декількох метрах. Але дійти туди не встиг. Співробітники німецької служби безпеки схопили його, заштовхнули в свою машину і відвезли в невідомому напрямі.
11 жовтня 1944 року. Вночі в двері квартири командувача угорської Дунайської флотилії, флігель-ад'ютанта Хорті, генерала Коломана Харді постукали: "Пан генерал-лейтенант, прошу негайно відкрити: термінове послання від пана регента!" Харді повірив, відкрив і. Ще одна жертва служби безпеки рейху відправлена до концтабору.
13 жовтня німецьке верховне командування посилає до Будапешта генерала Вінка, який у разі хвилювань візьме на себе командування всіма німецькими силами і прийматиме рішення по ходу справи. Поки ж німецька поліція безпеки має намір заарештувати сина регента разом з югославами сподіваючись на те, що регент, бажаючи уникнути звинувачень проти сина, відмовиться від думки про сепаратний світ. Командир поліцейських сил генерал Вінкельман просить "доктора Вольфа" "позичити" одну його рот, оскільки не виключено, що сина Хорті охоронятиме особиста гвардія - гонведи.
"Доктор Вольф" виділяє роту і сам виїжджає на місце зустрічі. Але гонведи напоготові. Вони зустрічають прибулих вогнем. Перестрілка триває недовго. З боку німців - двоє поранених, гонведи йдуть в укриття. Німці заходять в будівлю, де велися переговори, проте німецькі поліцейські, що ховалися на верхньому поверсі, вже ведуть чотири полонених, зокрема Никласа Хорті і його друга Борнеміцу. Для того, щоб що знаходяться на вулиці гонведи не втрутилися і не відбили полонених, поліцейські придумали перевозити їх як пакунки, загорнувши у величезні килими. Змовники люто відбиваються; поліцейські зв'язують їх, обгорнули килимами, виносять і звалюють на вантажівку, яка відразу ж рушає.
Він мчиться прямо на аеродром, і незабаром полонені вже в літаку, що летить у напрямку до Відня. Син 76-річного адмірала Хорті Никлас Хорті, який, згідно заповіту батька, повинен був стати новим диктатором країни, виведений з гри.
Тепер черга за урядом. Але в штаб німецьких сил безпеки поступають тривожні новини. З радіоперехоплення стало відомо, що 15 жовтня Хорті звернеться до урядів СРСР, США і Англії з проханням укласти перемир'я.
Ні Венк, ні "доктор Вольф" не знали, що крупні успіхи радянських військ змусили угорську військову делегацію, що знаходилася в Москві, прийняти попередні умови угоди про перемир'я між Угорщиною і СРСР і його союзниками. Головним в нім було те, що Угорщина, залишаючись незалежною державою, повинна була порвати зв'язки з фашистською Німеччиною і оголосити їй війну. СРСР дав згоду допомогти угорцям у веденні воїни.
Проте зробивши заяву про бажання перемир'я, Хорті не прийняв ніяких військових заходів проти німецько-фашистських окупантів, хоча у нього і були для цього можливості. Не виключено, що тут були присутні і особисті мотиви: він дуже любив свого сина і спадкоємця і турбувався за його долю.
Єдине, що зробили угорські власті, це прийняли деякі запобіжні засоби і підсилили охорону замку на горі, підступи до якого замінували. Вся гора була переведена на облогове положення, рух по всіх під'їзних шляхах перекритий. Німецький військовий аташе, що намагався виїхати з своєї резиденції на горі, повідомив, що він так і не зміг цього зробити: його весь час повертали назад. Незабаром телефонний зв'язок з ним був перерваний.
Німці рахують це явно недружнім актом. А коли угорське радіо в 14 годин офіційно передало послання Хорті, в якому мовилося: "Угорщина тільки що уклала сепаратний мир з Росією", доля була кинута. Німці оточують гору кільцем своїх загонів, захоплюють вокзали і найважливіші будівлі в місті. Все це проходить без інцидентів. Німці вважають, що у жодному випадку не можна допустити, щоб угорське міністерство оборони видало наказ про капітуляцію. Потрібно терміново завдати удару.
Вирішено напасти на Гору наступним ранком, 16 жовтня. Година "Ч" призначена на 6 годин ранку, тобто практично удосвіта. Розроблений детальний план оточення і штурму замку, по можливості без єдиного пострілу, використовуючи чинник раптовості. Підрозділи посилені ротою танків "Пантера" і керованих по радіо маленьких танків "Голіаф", що несуть солідний запас вибухівки і здатних пробити наймогутніше зміцнення.
Фахівці загону повинні пройти по тунелях і просочитися в будівлю військового міністерства і міністерства закордонних справ.
Головне гасло операції: "Угорці не є нашими ворогами". Він направлений на те, щоб у будь-якому випадку співпраця між Німеччиною і Угорщиною продовжувалася.
Як і було намічене, рівно в 6 годин операція розгортається. Колони німецьких танків і автомашин з солдатами з різних боків починають рух до замку. Угорські солдати у барикад із здивуванням дивляться на німців і безперешкодно пропускають своїх "союзників". Вершини гори досягли без єдиного пострілу. Лише десь ззаду чутні глухі вибухи - це солдати в тунелях пробивають проходи.
І ось вже німці на площі у замку. Там коштують три танки, один їх піднімає пушку вгору, показуючи тим самим, що він не збирається стріляти. Німецький танк всією своєю масою навалюється на барикаду, рушить її, вибиває ворота і виставляє свою гармату в двір замку, виявляючись наодинці з шістьма протитанковими знаряддями, але ті не стріляють.
Якісь угорські офіцери намагаються перегородити шлях "докторові Вольфу", але двометровий "доктор" гаркає на них і командує: "Негайно ведіть нас до коменданта замку!" Угорці покоряються. "Доктор" відкриває одну з дверей, назустріч ньому йде генерал гонведа.
- Ви комендант замку? - питає "доктор Вольф". - Самі бачите, що опір даремний. Мої солдати вже зайняли замок.
Десь за вікном чуються одиночні постріли.
Генерал сумно говорить:
- Здаюся. Я негайно накажу своїм військам припинити вогонь.
Він віддає потрібні розпорядження і пускає собі кулю в скроню. Так загинув угорський генерал Карою Лазар. На місці бою залишилися 7 убитих і 27 поранених.
Уряд Хорті позбувся охорони. Але самого його в замку немає. Як з'ясувалося пізніше, він покинув замок за декілька хвилин до шести ранки і перейшов під заступництво генерала СС Пфеффер-вільденбруха, а його сім'я ще напередодні знайшла притулок у папського нунція.
В цілому вся військова частина операції зайняла біля півгодини.
До Німеччини відправився спеціальний потяг: Ськорцені і його загін везли фюрерові подарунок - позбавленого влади адмірала Хорті.
Операція, "безкровно" проведена в Будапешті, викликала багато кривавих трагічних наслідків.
До влади прийшов глава партії "Схрещені стріли" Ференц Салаши, що проголосив себе "вождем нації". Новий уряд, що складався з нілашистов (членів цієї партії), беззастережно залишився на стороні гітлерівців. Війна зі всіма її бідами прийшла на угорську землю і принесла її народу багато безглуздих жертв. До речі, сам Салаши і його міністри при підході Червоної армії втекли в західні райони Угорщини, а потім до Австрії.
Радянські війська понесли важкі втрати в битвах на угорській території, особливо в боях в районі озера Балатон і за місто Будапешт, вуличні бої в якому тривали з 29 грудня 1944 року по 13 лютого 1945 року.
23 липня 1968 року три араби захопили літак компанії "Ель-аль" "Боїнг-707", що слідував рейсом з Риму до Тель-Авіва, і примусили його екіпаж зробити посадку в Алжірі. Пасажири і команда літака протягом трьох тижнів були полоненими терористів і відпущені лише після того, як Ізраїль погодився випустити на свободу дюжину палестинських партизан.
Цей випадок став останнім успішним актом захоплення ізраїльського літака. Уряди Ізраїлю прийняло рішення більше, ніколи не поступатися вимогам терористами і почати антитерористичну боротьбу. Але акції терористів продовжувалися: 26 грудня 1968 року два палестинці обстріляли і закинули гранатами ізраїльський літак в аеропорту Афін, убивши одного пасажира і двох стюардес. Аналогічний напад відбувся 18 лютого 1969 року в Цюріху, де був убитий пілот і поранено п'ять пасажирів.
Почалася відчайдушна боротьба ізраїльської контррозвідки "Шин Бети" з екстремістами.
З одного боку, були прийняті чисто оборонні заходи: перевірка і озброєна охорона на пунктах реєстрації і посадки пасажирів, озброєні охоронці на кожному рейсі. Вперше зброя була застосована в лютому 1969 року, коли охоронець Мордухай Рахамін застрелив одного і ранив трьох палестинців. Він провів в швейцарській в'язниці близько трьох місяців, але після повернення до Ізраїлю був зустрінутий як герой і призначений особистим охоронцем прем'єр-міністра Голди Мєїр.
Коли почалися напади палестинців на ізраїльські посольства і консульства, "Шин Бети" перетворив їх на маленькі фортеці: сталеві двері, непробивні стекла, телекамери стеження, електронні датчики, цілодобова охорона.
Але тактика оборони не задовольняла керівників ізраїльської розвідки і контррозвідки. Вирішено було взятися до наступальних дій. Заходи, що проте приймалися, не завжди були адекватними. У аеропорту Афін 26 грудня 1968 року був захоплений ізраїльський літак. Ізраїльська громадськість вимагала помсти, і було вирішено зробити військову каральну акцію. Бейрута, звідки терористи вилетіли до Афін. 28 грудня 1968 року підрозділ ізраїльського спецназу висадився в бейрутськом аеропорту. Ізраїльтяни знищили 13 літаків, що належали авіакомпаніям Лівану інших арабських країн.
Весь світ був обурений цією зухвалою і безпрецедентною акцією. Ізраїль був засуджений за цей неспровокований акт державного тероризму. При розслідуванні виявилось, що прем'єр-міністрові не сказали всієї правди: міністр оборони Моше Даян обдурив його, пообіцявши, що буде знищене тільки (!) чотири літаки (і це в столиці нейтральної держави, що не мала ніякого відношення до терористів!). Так мир вперше дізнався про ізраїльський спецназ, іменованому "сайерет", що виконує завдання як начальника генерального штабу, так і керівника "Аміну", - військової розвідки, а також провідному акції на користь "Моссада" і "Шин-Бети", тобто зовнішньої розвідки і контррозвідки.
Під час "війни на виснаження" в 1969-1970 роках "сайерет" провів зухвалу акцію по нападу на єгипетську станцію радіолокації радянського виробництва на Суеці. Її неважко було висадити, але ізраїльтяни поступили інакше: вони викрали її в ніч на 26 грудня 1969 року - підняли радар вагою 7 тонн і перенесли на ізраїльську територію. Інформацією про радар поділилися з ЦРУ. Це стало початком тісної співпраці розвідок двох країн, що досягла апогею після війни 1973 року.
8 травня 1972 року палестинці захопили пасажирський лайнер бельгійської авіакомпанії "Сабена", що зробив посадку в ізраїльському аеропорту Лод. Там загарбники зажадали звільнення 367 арештованих терористів. Поки начальник "Аміну" вів переговори з піратами, спецназ готував операцію. 9 травня в 16.22 бійці увірвалися в літак одночасно з різних сторін, застрелили двох терористів-чоловіків і ранили двох жінок, звільнивши 97 заручників; у перестрілці загинув один пасажир.
30 травня 1972 року три озброєні бойовики з японської "червоної армії" в тому ж аеропорту Лод убили 27 пасажирів, в більшості християнських паломників з Пуерто-ріко. Відкривши вогонь, охорона аеропорту убила двох терористів, одного захопила живим. На суді він признався, що їх акція була зроблена з відчуття солідарності з палестинцями. Це був реванш за невдалу три тижні тому спробу захоплення літака компанії "Сабена".
Тепер в цій страшній грі, що іменується "смерть за смерть, кров за кров", настала черга Ізраїлю завдати у відповідь удару.
Бейрутського поета, члена Національного фронту звільнення Палестини (НФОП) Гассана Канафані, який, за даними "Моссада", спланував події в аеропорту Лод, убили вибуховим пристроєм, що поступив в його адресу. Через два дні подібний пристрій вибухнув в руках іншого активіста НФОП, Бассама Абу Шерифа, позбавивши його одного ока і декількох пальців. (Подібні "посилочні бомби" прямували ізраїльськими терористами єгипетським чиновникам в 1950-х роках, а також німецьким ученим на початку 1960-х.)
Але найтрагічніші події відбулися в Мюнхені, під час Олімпійських ігор 1972 року. Там діяла терористична група "Чорний вересень", названа так в пам'ять вересня 1970 року, коли йорданський король Хуссейн розгромив організації палестинців. Спочатку метою групи "Чорний вересень" була помста Хуссейну, і вона здійснювала напади на йорданські об'єкти, але незабаром перейшла на ізраїльські. 5 вересня 1972 року сім арабських терористів захопили в Олімпійському селі одинадцять ізраїльських спортсменів. Палестинці зажадали звільнення з ізраїльських в'язниць 250 своїх товаришів. Ізраїльський уряд відповів відмовою.
На відміну від багатьох інших драм ця транслювалася сотнями телекомпаній на весь світ як смертельне небезпечне доповнення до мирних сутичок на олімпійських іподромах.
До Мюнхена вилетів шеф "Моссада" Цві Замір, що звернувся до німецьких властей з проханням дозволити йому пустити в справу ізраїльських спецназівців. Але місцеві власті, за якими за конституцією ФРН залишалося останнє слово, відповіли відмовою. Погано підготовлені німецькі парашутисти не змогли убити всіх терористів першим залпом. Троє палестинців, що залишилися в живих, відкрили вогонь по спортсменах, скутих наручниками, і закидали їх гранатами.
Через п'ять днів співробітникові "Моссада", що працював "під дахом" посольства Ізраїлю в Брюсселі, Задоку Офіру, подзвонив його агент-араб і попросив термінової зустрічі в кафе "Прінс" для передачі важливого повідомлення. У кафе агент випустив в Офіра декілька куль. Той був важко поранений, але вижив. Ізраїльський розвідник, що вперше діє, за кордоном став об'єктом терористичного нападу. На цей випадок не звернули особливої уваги, оскільки всі були приголомшені і стурбовані трагедією в Мюнхені.
Голда Мєїр і члени уряду, не кажучи вже об керівника спецслужб, були повні рішучості помститися вбивцям і знищити їх. У своєму уряді Мєїр створила новий пост "радника прем'єр-міністра з питань контртероризму" і призначила на цей пост генерала Яріва. Ізраїльський кабінет створив спеціальний секретний "Комітет ікс", який повинен був знайти відповідь на теракт в Мюнхені. Комітет ухвалив рішення знищити всіх членів "Чорного вересня", прямо або побічно пов'язаних з підготовкою мюнхенського теракту. Завдання було однозначним: полонених не брати. Це був неприкритий акт мести - смерть за смерть, терор проти терору.
На чолі ізраїльських терористів став високопоставлений працівник "Моссада" Майк Харарі. Він особисто відібрав в свою групу кращих бойовиків - чоловіків і жінок, забезпечив їх фальшивими паспортами. Його командний пост знаходився в Парижі. Спочатку була проведена "нудна" робота: був складений список всіх арабів, що брали участь в мюнхенському теракті. Потім приступили до виявлення і розшуку всіх терористів, які осіли в європейських країнах, займаючись як легальною, так і нелегальною діяльністю.
Коли знаходили людину, так або інакше пов'язаного з "Чорним вереснем", запрошувався "Комітет ікс", який давав згоду на вбивство. Остаточний дозвіл на кожне індивідуальне вбивство давали прем'єр-міністр і її таємний комітет.
У жовтні 1972 року була ліквідована перша жертва - Адель Ваєр Звайшер, палестинський інтелігент, що працював на "Чорний вересень" в Римі. Потім протягом 10 місяців команда Харарі знищила 12 палестинців, причетних до теракту. Їх вбивали з пістолетів з глушниками з проїжджаючих автомобілів або з мотоциклів або за допомогою дистанційних керованих вибухових пристроїв.
"Чорний вересень" відбивався, як міг. 13 листопада 1972 року в Парижі був застрелений сірійський журналіст Хадер Кано, що був ізраїльським агентом. 26 січня 1973 року в Мадриді був убитий ізраїльський бізнесмен Ханан Ішан, після смерті якого з'ясувалося, що його справжнє ім'я Барух Коен і він прибув до Мадрида з Брюсселя за завданням ізраїльської розвідки. Застрелив його один з агентів, що працював на "Чорний вересень". Коен став першим офіцером ізраїльської розвідки в Європі, убитим палестинцями.
Через сім місяців після трагедії в Мюнхені бойові дії з Європи були перенесені на арабський Схід. У ніч на 10 квітня 1973 року в своїх квартирах в бейруті було убито двох командирів "Чорного вересня", Мухаммеда Нажжар і Камаль Адван, а також прес-офіцер ООП Камаль Насер. Вбивцями були ізраїльські спецназівці, які вночі висадилися з вертольота на ліванському пляжі. На березі їх чекали орендовані "мерседеси". Успіх цей тим більше примітний, що в Лівані не було ізраїльського посольства, а через стан війни ізраїльтяни не могли легально в'їхати до Лівану.
Але всі успіхи і гучні справи завершилися гучним і скандальним провалом в містечку Ліллехаммер в Норвегії.
На початку липня 1973 року Голда Мєїр і "Комітет ікс" дали санкцію на вбивство "червоного принца" - Алі Хасана Саламеха. Саме він спланував вбивство ізраїльських спортсменів в Мюнхені і Коена в Мадриді, і його ліквідація була справою чести опергрупи Харарі.
Основна частина опергрупи на чолі з Харарі зібралася в Ліллехаммере, оскільки агенти, що проводили попередню розвідку, доповіли, що вони знайшли Саламеха. Опергрупа Харарі вислідила свою жертву і декілька днів стежила за Саламехом, щоб переконатися, що це дійсно він. Увечері 21 липня 1973 року вбивці розстріляли його. Бойовики негайно виїхали з Норвегії, а решта агентів поховалася на конспіративних квартирах.
Але яка невдача! Наступного дня стало відомо, що допущена страшна помилка: убитий не "червоний принц", а скромний марокканський офіціант Ахмад Бучики, який ніколи не чув ні про який "Чорний вересень" і був одружений на норвежці. Його вагітна дружина виявилася свідком вбивства.
Можливо, ніхто так і не дізнався б про довершену помилку і участь в цій справі ізраїльтян, коли б не допоміжні агенти, які поводилися як хлопчиська, яких всі робили ніби спеціально так безглуздо, щоб норвезька поліція без зусиль вислідила і зловила їх. Вони їздили по Ліллехаммеру на автомобілях, орендованих на їх власні прізвища; здійснюючи спостереження за покійним Бучики, вони ходили натовпом на очах у багатьох свідків.
Два ізраїльські оперативники - Даний Ерт і Маріана Гладникофф - були арештовані в аеропорту, коли намагалися здати орендований автомобіль. Вони відразу призналися, що працюють на ізраїльську розвідку, і повідомили адресу конспіративної квартири "Моссада", де поліція відразу ж затримала ще двох співробітників опергрупи. Сам Харарі зумів сховатися, але шість оперативників було арештовано.
Норвежці були приголомшені: виявляється, в хваленій ізраїльській розвідці працюють такі дилетанти!
В ході розслідування були виявлені подробиці інших послеолімпійськіх вбивств, отримані докази причетності Ізраїлю до ряду нерозкритих вбивств палестинців.
Західні спецслужби виявили, що Ізраїль направляв групи бойовиків в європейські країни, і яким чином це робилося. Коротше кажучи, бойовики так активно "кололися" на слідстві, що секретів не залишилося.
М'якосерді норвежці пошкодували невдалих терористів і через два роки випустили всіх на волю. Вони не хотіли вникати глибоко в суть справи і принижувати Ізраїль. Так само поступили французи і італійці у справах про вбивства палестинців, в яких були замішані ізраїльтяни.
Але все таки "Моссад" не міг заспокоїтися, поки залишався в живих справжній "червоний принц" - Саламех. Ліквідовувати його вдалося лише через шість років після скандалу в Ліллехаммере. 22 січня 1979 року, в'їхавши до Лівану з канадськими паспортами, ізраїльтяни запарковалі автомашину, начинену вибухівкою, на узбіччі дорогі в бейруті і висадили її в той момент, коли Саламех проїздив мимо. "Червоний принц" загинув. Правда, і тут не обійшлося без неприємностей. Саламех виявився цінним агентом ЦРУ, якого американці використовували для секретного зв'язку між ЦРУ і ООП. ЦРУ виразила незадоволеність.
Ліллехаммер став сумним іспитом для "Моссада" і інших ізраїльських спецслужб. Не випадково багато хто з їх працівників згадує про Ліллехаммере як про "лей-ла-ха-нар", що на івриті означає "гірка ніч".
Ізраїльській розвідці вдалося добитися того, що "Чорний вересень" розпався. Тепер черга була за НФОП. Треба було обробитися з його лідером Джорджем Хабашем, лютим ворогом Ізраїлю.
10 серпня 1973 року ізраїльські винищувачі перехопили ліванський цивільний літак, в якому, за даними розвідки, летів Хабаш, і примусили його приземлитися на військовому аеродромі. Пасажирів випускали поодинці. Хабаша серед них не було. Можливо, він ховається між кріслами? Спецназівці увірвалися в літак, але Хабаша і там не опинилося. Операція провалилася і викликала міжнародний скандал.
Всі ці роки керівники ізраїльських спецслужб з маніакальною завзятістю вірили в те, що з терором можна покінчити лише антитерором. Але, як ми бачимо, помилилися.
Подаруй, такий можна назвати ту, яку здійснила керована Ф.Э. Дзержінськім служба на початку 1920-х років.
Сім років Першою світової і Громадянської воєн викликали розруху в країні. Народне господарство прийшло до занепаду, мільйони людей лишилися без притулку і без роботи, сім'ї - розлученими, діти - викинутими на вулицю.